Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

з любов’ю та гордістю подивився на червоногрудку, наче це був його найвідданіший друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

      – І цікава ж вона, – сміючись, вів він далі, – завжди прилітає подивитися, що я саджу. Все тут знає, більше ніж пан Крейвен. Той нічим не цікавиться. Це вона тут головний садівник.

      Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось і раз у раз поглядала на них обох. Мері здавалося, що вона дивилася на неї з великою цікавістю, ніби хотіла познайомитися ближче. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття.

      – А куди полетіли інші пташенята? – запитала дівчинка.

      – Невідомо. Батьки виштовхують їх з гнізда, щоб навчити літати, тож усі вони дуже швидко розлітаються в різні боки. А ця ось була розумницею: вона зрозуміла, що самотня.

      Мері підійшла ближче до пташки й пильно подивилася на неї.

      – Я теж самотня, – промовила вона.

      Мері раніше не усвідомлювала, що саме це робило її такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозуміла це тільки тоді, коли подивилася на пташку, а пташка – на неї.

      Старий садівник поворушив капелюха на своїй голові й хвилину уважно дивився на Мері.

      – Це ти – дівчинка з Індії?

      Мері кивнула головою.

      – Не дивно, що ти самотня.

      І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зі стурбованим виглядом.

      – Як вас звати? – запитала Мері.

      Він випростався, щоб відповісти їй.

      – Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потім додав невесело усміхнувшись: – Я теж самотній, коли її немає зі мною! – і тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мій єдиний друг.

      – А в мене зовсім немає друзів, – раптом відверто сказала Мері, – і ніколи не було. Моя Ая не любила мене, і я ніколи ні з ким не гралася.

      Люди з Йоркширу зазвичай відверто висловлюють свої думки, а старий Бен був справжнім жителем Йоркширу.

      – Ми з тобою дуже схожі, – сказав він. – Наче виткані з одних і тих самих ниток. Обидвоє непривабливі й так само всередині похмурі. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.

      Це було сказано досить прямо й різко, а Мері Леннокс ніколи в житті не чула правди про себе. Слуги в Індії завжди покірно сприймали все, що б з ними не робили. Своєю зовнішністю вона взагалі ніколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався їй Бен перед появою пташки? Мері стало моторошно.

      Поблизу від неї раптом пролунала ясна, чиста трель, і вона швидко обернулася. Пташка сіла на гілку молодої яблуні й почала співати. Бен розсміявся.

      – Чому вона заспівала? – запитала Мері.

      – Вона вирішила подружитися з тобою, – відповів садівник. – Ти їй, видно, припала до вподоби!

      – Я?! – вигукнула Мері й зробила крок ближче до яблуні, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зі мною? – спитала вона птаху, ніби говорила з людиною. – Хочеш?

      Вона