Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

перед ним, дівчина мовчки дивилася, як він їсть, а думала, видно було, про щось зовсім інше, часом усміхалася тим своїм думкам і ніжно гладила розумну голівку кізки, що пестливо притулилася до її колін.

      Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

      Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.

      – А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?

      Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.

      «Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

      Він гукнув:

      – Панночко!

      Вона, здавалося, не чула.

      Він повторив голосніше:

      – Панно Есмеральдо!

      Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

      – Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.

      – Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.

      Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.

      Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:

      – То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?

      Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

      – Ні!

      – А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

      Вона зробила гримаску й відповіла:

      – Ні!

      – А другом? – наполягав поет.

      Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

      – Можливо.

      Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.

      – А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.

      – Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

      – А кохання? – спитав Гренгуар.

      – О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

      І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.

      – Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.

      – Треба бути мужчиною.

      – А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

      – У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках