Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів. Фридрих Вильгельм Ницше

життя ще невідомі нам, німцям, хоча і не зможуть залишитися невідомими назавжди. Наші художники живуть сміліше й чесніше; і найпотужніший приклад, що маємо перед собою, – приклад Ріхарда Ваґнера, – показує, як геній не повинен боятися вступати в найворожіше протистояння з існуючими формами й порядками, якщо хоче проявити вищий порядок й істину, що живуть у ньому. Щоправда, та «істина», про яку так багато говорять наші професори, здається невимогливою істотою, що не загрожує якимось безладом і чимось незвичним: зручне й добродушне створіння, що безперервно запевняє всі існуючі сили, що нікому не завдасть жодних клопотів; адже воно лише «чиста наука». Отже, я хотів сказати, що філософу в Німеччині треба все дужче й дужче забувати, як бути «чистою наукою»: саме такий приклад Шопенгауера-людини.

      Але це чудо (і не менше), що він доріс до людського прикладу: тому що він був оточений, зовні й зсередини, жахливими небезпеками, що могли б розчавити й роздробити будь-яку слабшу натуру. Мені здається, було багато прикмет тому, що Шопенгауер-людина загине, залишивши по собі в кращому випадку «чисту науку»; але це лише в кращому випадку, а найвірогідніше не залишилося б ні людини, ні науки.

      Сучасний англієць так зображає найосновнішу небезпеку для надзвичайних людей, що живуть у суспільстві, прихильного до всього звичного: «такі чужорідні характери спочатку згинаються, потім впадають у меланхолію, потім починають хворіти і зрештою помирають. Людина на зразок Шеллі[5] не могла б жити в Англії, і раса Шеллі була б неможлива». Наші Гельдерліни й Кляйсти та їм подібні гинули від цієї своєї надзвичайності і не витримували клімату так званої німецької культури; лише залізні натури, як-то Бетховен, Ґете, Шопенгауер і Ваґнер, можуть вистояти в ньому. Але й у них ефект цієї виснажливої боротьби і судом видно на багатьох рисах і зморшках: їхнє дихання стає важчим, а голос – вимушеним. Один досвідчений дипломат, який лише побіжно бачив Ґете й говорив із ним, сказав своїм друзям: Voila un homme, qui а eu de grands chagrins! – що Ґете переклав так: «Він теж із тих, кому довелося несолодко!» «Якщо в рисах нашого обличчя, – додає він, – не стираються сліди пережитих страждань і праці, то не дивно, що все, що залишається від нас і наших стремлінь, має ті самі сліди». І це той Ґете, якого наші культурні філістери видають за одного з найщасливіших німців, намагаючись довести твердження, що попри все можна стати щасливим серед них – з прихованим смислом, що вони не пробачать тому, хто почувається серед них нещасливим і самотнім. Тому вони навіть сформулювали й пояснили на практиці з великою жорстокістю тезу, що в ізоляції завжди є таємна провина. Нещасний Шопенгауер також мав на душі таку провину, – а саме, він цінував свою філософію більше, ніж своїх сучасників; і при цьому, на свою біду, він знав саме від Ґете, що для спасіння своєї філософії він повинен всіма засобами захищати її від зневаги своїх сучасників, бо існує вид інквізиційної цензури, в якій німці, за свідченнями Ґете, досягли

5

Мається на увазі Персі Біші Шеллі.