.

Теренції довелося зізнатися, що вона ось вже декілька років – коханка Квінта Курія. Це був розпусний сенатор, друг Катіліни. Вже колись вигнаний з Сенату через банкрутство та розпусту, він був упевнений, що й за наступного перепису сенаторів його теж обов’язково звідти викинуть. І через це він перебував у дуже складній ситуації.

      – Курій не вилазить з боргів, відколи я його знаю, – пояснювала жінка. – Та зараз справи його зовсім кепські. Його маєтки заставлені й перезаставлені. Він то присягається вбити нас обох, аби уникнути ганебного банкрутства, то розказує, які прекрасні подарунки мені купить. Вчора вночі я посміялася з нього: «Як ти мені щось купиш? Це ж я тобі завжди гроші даю». Я спровокувала його. Ми серйозно посварилися. Зрештою, він сказав мені, що до кінця літа ми матимемо стільки грошей, скільки нам буде потрібно. Тоді ж він мені розказав про плани Катіліни.

      – Так, і ці плани полягають у тому, щоб…

      Вона на якийсь час замислилася, потім розпрямилася та подивилася просто в очі Цицерону.

      – Убити тебе, консуле, та захопити Рим. Скасувати всі боргові зобов’язання, забрати майно багатих, розділити державні та релігійні посади між своїми спільниками.

      – Ти в це віриш?

      – Так.

      – Та вона ще не розповіла про найжахливіше! – втрутилася Теренція. – Аби якнайсильніше прив’язати до себе своїх спільників, Катіліна змусив їх присягнути на крові – і для цього вбив хлопчика. Зарізав його, наче барана.

      – Так, – зізнався Цицерон. – Мені про це відомо, – він витягнув руку, зупиняючи обурення Теренції. – Вибач, я не знав, наскільки це серйозно. Мені здавалося, не слід турбувати тебе через дурниці, – він повернувся до гості. – Ти маєш перелічити мені імена всіх учасників заколоту.

      – Ні, я не можу.

      – Сказала А, треба казати Б. Мені потрібні їхні імена.

      Вона спочатку розплакалася, усвідомлюючи, що потрапила в пастку, а потім спитала:

      – Ти обіцяєш мені захистити Курія?

      – Не можу обіцяти, та я подивлюся, що можна зробити. Ну ж бо, називай імена.

      – Корнелій Цегет, Кассій Лонгін, Квінт Анній Кілон, Лентул Сура та його вільновідпущеник Умбреній… – якийсь час вона помовчала, а коли заговорила, то голос її було ледь чути. Несподівано імена нахлинули таким потоком, ніби промовляючи їх з такою швидкістю вона сподівалася скоротити свої муки. – Автроній Пает, Марк Лека, Луцій Бестій, Луцій Варгунт.

      – Зажди-но! – Цицерон дивився на неї приголомшено. – Ти назвала Лентула Суру, міського претора, та його вільновідпущеника Умбренія?

      – Публій Сулла та його брат Сервій, – несподівано вона зупинилася.

      – Це все?

      – Це всі сенатори, яких називав Курій. Але є ще заколотники не з Сенату.

      – Скільки разом?

      – Десятеро, – порахував я. – Одинадцятеро з Курієм, та дванадцятеро, якщо додати Катіліну.

      – Дванадцять сенаторів? – я дуже нечасто бачив Цицерона настільки шокованим. Він надув щоки та опустився