Гріхи батьків. Джеффри Арчер

як я тоді зможу побачити доктора Воллеса?

      – Доведеться просто зачекати на пристані, сподіваючись, що він зійде на берег. Майже всі це роблять після тижневого плавання. Тож якщо він на кораблі – я впевнений, що ти його спіймаєш. Але не забувай, Еммо: вже рік минув відтоді, як Гаррі помер, тож Воллес може більше не бути їхнім лікарем.

      Емма закусила губу.

      – Але якщо захочеш, аби я влаштував тобі приватну зустріч із капітаном, я був би тільки радий…

      – Ні-ні! – заперечила Емма. – Це не настільки важливо.

      – Якщо передумаєш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскільки це важливо для Емми.

      – Дякую, не треба, дідусю, – сказала вона підводячись. – Спасибі за те, що витратив на мене стільки свого часу.

      – Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заїжджала до мене частіше. Й обов’язково привези із собою Себастьяна наступного разу, – додав він, проводжаючи гостю до дверей.

      У сера Волтера більше не залишилося сумнівів, чому саме його онука приїздила до нього.

◾

      У салоні автівки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врізалося їй у пам’ять. Вона програвала ці слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платівці.

      Після повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кімнату. Йому довелося злазити зі свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи сліз. Після обіду він згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, і міцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водія.

      – Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне.

      – Куди саме, панно?

      – До «Ґранд-готелю».

◾

      – І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзі.

      – Взяли мене офіціанткою.

      – Але навіщо?

      – Вважаю за краще не казати.

      – Але ж ти й уявлення не маєш, наскільки важка ця робота!

      – Ні, – зізналася Емма, – але я вас не підведу.

      – А коли ти хотіла б почати?

      – Завтра.

      – Надовго?

      – На один місяць.

      – Спробуємо розібратися, – сказала Мейзі. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офіціантку, починаючи від завтра, і звільнишся через місяць, так і не назвавши мені причини?

      – Десь так…

      – І ти очікуєш зарплати?

      – Ні, – похитала головою Емма.

      – Ну, це вже легше.

      – Тож коли мені починати?

      – Завтра о шостій ранку.

      – О шостій? – повторила та з невірою.

      – Це для тебе несподіванка, Еммо, але у мене є клієнти, котрих потрібно нагодувати до сьомої, аби вони встигли на роботу до восьмої. Тож доведеться приходити на робоче місце не пізніше шостої.

      – Себто моє робоче місце?

      – Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостої.

◾

      Усі наступні двадцять вісім днів Емма не спізнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкінс щоранку стукав у її двері, а Гадсон висаджував її за сотню ярдів від службового входу до «Ґранд-готелю» о п’ятій сорок п’ять. Панна Дікенс, – під цим іменем її