Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи

орське містечко на півдні Англії, як на мене, не зрівняється за привабливістю з Сент-Лу. Воно заслужено носить ім’я «королеви курортів» і сильно нагадує Рив’єру, позаяк, на мою думку, узбережжя Корнуоллу нітрохи не менш мальовниче, ніж південнофранцузьке.

      Саме це я і сказав своєму другові, Еркюлю Пуаро.

      – Ці слова ви прочитали вчора на меню вагона-ресторану, mon ami[1]. Ваше зауваження неоригінальне.

      – Але хіба ви не згодні?

      Замість відповіді той лише посміхнувся сам до себе. Тож я повторив запитання.

      – Тисяча вибачень, Гастінґсе. Мої думки блукали деінде. Власне, саме тією місциною, про яку ви щойно згадали.

      – Рив’єрою?

      – Так. Мені пригадалася минула зима, яку я провів там, і події, що тоді сталися.

      Я добре пам’ятав, про що він. У «Блакитному потягу» було скоєно вбивство, пов’язану з яким таємницю – заплутану й приголомшливу – мій друг-детектив розгадав із характерною для нього безпомильною проникливістю.

      – Як шкода, що мене не було тоді з вами, – зітхнув я із глибоким жалем.

      – Ще б пак, – погодився Пуаро. – Ваш досвід став би для мене неоціненним.

      Я скоса зиркнув на нього, оскільки, не перший день знаючи свого друга, засумнівався у щирості компліменту, але він здавався абсолютно серйозним. Хоча, зрештою, чом би й ні? Мені ж бо так давно знайомі його методи.

      – Чого мені насамперед бракувало, то це вашої живої уяви, Гастінґсе, – замріяно вів далі бельгієць. – Часом треба трішки розвіятися. А мій лакей Жорж – чудова людина, з якою я інколи дозволяв собі обговорити нюанс-другий, – начисто її позбавлений.

      Це зауваження здалося мені цілком недоречним.

      – Скажіть, Пуаро, – почав я, – ви ніколи не відчуваєте спокуси повернутися у професію? Це бездіяльне життя…

      – Якнайкраще мене влаштовує, друже мій. Що може бути приємніше, ніж сидіти на сонечку? Зійти з п’єдесталу в зеніті слави – який жест може бути величнішим? Про мене говорять: «Це Еркюль Пуаро. Той самий, видатний, неперевершений! Рівних йому ніколи не було й довіку не буде!» Eh bien[2], я задоволений. І більшого не прошу. Скромний, знаєте…

      Я б на його місці не вживав цього слова. Мені ж бо здавалося, що самозакоханість мого друга з роками анітрохи не зменшилася. А той відкинувся в кріслі, погладжуючи вуса, і ледь не муркотів від удоволеності собою.

      Ми сиділи на одній із терас готелю «Маджестик», найбільшого в Сент-Лу. Він стоїть на мисі, що височіє над морем, в оточенні рясно урізноманітнених пальмами власних садів, які розкинулися під нами. Море було прекрасного густо-синього кольору, небо чисте, а сонце сяяло з тими запалом і добросовісністю, які й чекаєш від нього в серпні, але нечасто зустрінеш в Англії. Чувся приємний звук бадьорого гудіння бджіл – коротше кажучи, більшої ідилії й уявити несила.

      Ми прибули лише напередодні ввечері, і стояв перший ранок із запланованого нами тижня відпочинку. Тож, якби лише такі погодні умови тривали й надалі, у нас і справді обіцяла видатися чудова відпустка.

      Я підняв вранішню газету, яку був зронив, і знову заходився проглядати новини. Політична ситуація здавалася незадовільною, але й нецікавою, писали про негаразди в Китаї, багатослівно переповідали плітки про якусь начебто махінацію в Сіті, але загалом нічого сенсаційного.

      – Дивна річ цей орнітоз, – зауважив я, перегортаючи шпальту.

      – Украй дивна.

      – Пишуть, у Лідсі ще два смертельні випадки.

      – Це дуже сумно.

      Я взявся до наступної сторінки.

      – А про того льотчика, Сітона, що облітає навколо світу, і досі жодної звістки. Відчайдухи вони, ці пілоти. Його аероплан-амфібія, «Альбатрос», – це, напевно, видатний винахід. От шкода буде, якщо він розбився. Хоча поки що лишається надія. Може, він дотягнув до якогось із тихоокеанських атолів.

      – Жителі Соломонових островів і досі практикують канібалізм, чи не так? – мило поцікавився Пуаро.

      – Він, певно, чудовий хлопець. Читаючи про таких, мимохіть відчуваєш, що, зрештою, непогана це штука – бути англійцем.

      – Хоч якась розрада після поразок на Вімблдоні, – прокоментував бельгієць.

      – Ні… я зовсім не хотів сказати… – почав я.

      Але мій друг граційним жестом відмахнувся від цих спроб перепросити.

      – Що ж до мене, – заявив він, – то я не амфібія, як-от літальний апарат бідолашного капітана Сітона, а «всюдихід» – космополіт. Але англійцями, як вам відомо, завжди захоплювався. Взяти хоча б те, як ґрунтовно вони щодня продивляються пресу!

      Мою увагу відволікли політичні новини.

      – Схоже, міністр внутрішніх справ отримує на горіхи, – зауважив я зі смішком.

      – Бідолаха. Йому нині несолодко. Гай-гай! І то аж так сильно, що він шукає допомоги навіть у найнесподіваніших місцях.

      Я витріщився на нього.

      А той із ледь помітною посмішечкою видобув

1

Друже мій (фр.). – Тут і далі прим. перекл.

2

Ну й от (фр.).