Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

із бабусею. Я зміцніла й почала допомагати їм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хліб, але це був такий хліб, що в ньому було мало хліба. Він – гіркий. У борошно намішували все, що мололося: лободу, квіти горіха, картоплю. Я досі не можу спокійно дивитися на масну траву і їм багато хліба. Ніяк не можу його наїстися… За десятки років…

      Скільки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…

      Я пам’ятаю божевільну маленьку дівчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нірку й пильнувала біля неї мишку. Дівчинка теж хотіла їсти… Я пам’ятаю її обличчя, навіть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я підійшла до неї, і вона мені… Розповіла… Про мишку… Ми разом сиділи й пильнували тієї мишки…

      Усю війну я говорила й очікувала, що, коли закінчиться війна, ми запряжемо з дідусем коня й поїдемо шукати маму. У дім заходили евакуйовані, я в усіх запитувала: «Ви не зустрічали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домі стояв баняк теплої кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб їм було чогось теплого поїсти. Більше нічого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домі… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.

      Війна закінчилася… Чекаю день, два, за мною ніхто не їде. Мама за мною не їде, а тато, я знала, в армії. Чекала я так два тижні, далі чекати не було сили. Залізла в якийсь поїзд під лавку й поїхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свідомість іще), що всі поїзди ідуть у Мінськ. А в Мінську на мене чекає – мама! Потім приїде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.

      Вони пропали десь під бобмами… Сусіди потім розповідали – поїхали вдвох шукати мене. Побігли на станцію…

      Мені вже п’ятдесят один рік, у мене є свої діти. А я все одно хочу маму…

      «Такі гарні німецькі іграшки…»

      Таїса Насвєтнікова – 7 років.

      Зараз – учителька.

      Перед війною…

      Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двір. Дівчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’яків і любила собак. Жили ми у Вітебську, тато працював у будівельному управлінні. Із дитинства я найбільше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двині.

      А потім була школа. Від школи в мене залишилося таке враження: дуже широкі сходи, скляна прозора стінка й дуже багато сонця й дуже багато радості. Було таке відчуття, що життя – це свято.

      У перші ж дні війни тато пішов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалі… Тато весь час переконував маму, що вони відженуть німців, але щоб ми евакуювалися. Мама не розуміла: навіщо? Якщо ми залишимося вдома, він швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рідненький! Тільки повертайся швидше. Таточку рідненький…»

      Їхав тато, через кілька днів їхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскільки ешелони в тил ішли через кожні п’ятсот метрів. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в білий горошок, а в мене ситцевий червоний