Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич

Читать онлайн.
Название Цинкові хлопчики
Автор произведения Светлана Алексиевич
Жанр Документальная литература
Серия
Издательство Документальная литература
Год выпуска 2013
isbn



Скачать книгу

як у дівчинки – рум’яне, біле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без ніг або без рук. А потім звикла…

      – Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.

      – На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» – «Нічого». – «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.

      У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки…

      Виття сирени…

      – Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом.

      Заходимо на посадку.

      …Гул гармат. Патрульні з автоматами і в бронежилетах вимагають перепустки.

      Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.

      12 вересня

      Щось є аморальне в спогляданні чужих мужності й ризику. Вчора йшли на сніданок, привіталися з вартовим. За півгодини його вбив осколок міни, який випадково залетів до гарнізону. Цілий день намагалася згадати обличчя того хлопчика…

      Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж. У нашій письменницькій групі самі чоловіки. Рвуться на далекі застави, хочуть піти в бій. Питаю в одного:

      – Навіщо?

      – Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.

      Не можу позбутися відчуття, що війна – виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».

      На війні все інше: і ти, і природа, і твої думки. Тут я зрозуміла, що людська думка може бути дуже жорстокою.

      Запитую і слухаю скрізь: у солдатській казармі, їдальні, на футбольному полі, увечері на танцях – неочікувані тут атрибути мирного життя:

      – Я вистрілив упритул і побачив, як розлітається людський череп. Подумав: «Перший». Після бою – поранені і вбиті. Усі мовчать… Мені сняться тут трамваї. Як я на трамваї їду додому… Улюблений спогад: мама пече пироги. У хаті пахне солодким тістом…

      – Товаришуєш із хорошим хлопцем… А потім бачиш, як його нутрощі на камінні висять. Починаєш мститися.

      – Чекаємо на караван. У засідці два-три дні. Лежимо в гарячому піску, випорожняємося під себе. Під кінець третього дня сатанієш. І з такою ненавистю випускаєш першу чергу. Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися…

      – Узяли в полон «духів»… Допитуємося: «Де військові склади?» Мовчать. Підняли двох на гелікоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного