Справа зниклої балерини. Олександр Красовицький

коріняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися ніжно-рожевими квітами. Тарас Адамович вражено усміхнувся. Чай темнішав, набував насиченого зеленого кольору.

      – Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичної насолоди імператора. В тяжкі дні я іноді хочу відчувати себе китайським імператором, – сумно усміхнувся господар.

      – Сьогодні такий день?

      – Як бачите, – Щербак підніс руку до підбитого ока.

      – То що сталося?

      – О, до мене приходив клієнт… По картину. Але в нас різні естетичні уподобання…

      Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.

      – Цей чай краще заварювати у скляному посуді – виглядає ефектніше. Але… в моєму домі скляний посуд довго не живе, – він стенув плечима.

      – У фаянсі теж доволі ефектно, – усміхнувся Тарас Адамович.

      – Дякую, – художник підніс чашку до губ.

      – То ви часто… не поділяєте естетичних уподобань ваших клієнтів? – запитав Тарас Адамович.

      – Тільки якщо вони – неотесані мужлаї, – різко кинув Щербак. – Це був Назимов.

      Слідчий відставив чашку, пронизав його поглядом.

      – Так, Сергій Назимов. Приходив по картину. По Віру, – він розвів руками. – Не бачу сенсу критися від вас.

      Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повільно поставив чашку на столик, підвівся, підійшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обіперта об стіну. На картині була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетні пози і па, певно і для того руху, що його зупинив у часі художник на полотні, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендітна, прекрасна й невловимо знайома. Потім він зрозумів – у рисах Віри Томашевич вгадувалась зовнішність сестри.

      – Гарна, – похвалив він картину.

      – Назимов хотів її купити.

      – Не зійшлися в ціні?

      – Щось таке, – художник сумно усміхнувся. – Він вважає, що її можна купити, для мене ж – вона безцінна.

      – Він не говорив, навіщо йому картина?

      – Ні. Ми взагалі не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – він ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовірний аромат.

      – До речі, якщо бажаєте, то можете запитати в нього особисто, навіщо йому картина – він залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинці якого розмашистим почерком чорніло «Тарасівська, 6, кв. 10».

      Тарас Адамович акуратно вписав її у свій записник.

      – У разі, якщо я передумаю з «Вірою», – пояснив Щербак, хоч слідчий і не вимагав пояснень.

      Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квітку, що стомлено згорнулась на денці чашки. Зараз вона не вражала красою, як тоді, коли виринула з-під води у маленькому фаянсовому озерці. Гість художника обережно поставив чашку на столик.

      – А навіщо ви малювали картину?

      – Тобто?

      – Хіба