Смерть Юди. Роман Іваничук

сліпо увірувавши в свою самодостатність, не відаючи того, що вибраність не дається, а завойовується, й обидва, незважаючи на різницю віку, однаково живуть у вигаданому світі примар і міфів.

      О, ті обряди оріянські! Ярило навесні одягає поля в зелемінь, а на початку літа, завершивши своє величне творення, вмирає, – і ховають оріяни його опудало, плачучи й голосячи, мед п’ючи й співаючи сороміцьких пісень; по жнивах на честь Спаса, який скидав манну на колосся й вона медом стікала по стеблах, в’яжуть із соломи дідуха й танцюють довкола нього; на Купала очищуються вогнем й росу збирають у череп’яні горщечки, щоб нею зцілювати рани, зимою ж, на Корочуна, зустрічають народження сонця й колядками випрошують у нього тепла.

      А ті русалії – та грішна чистота й шаленість! Немов захмелені діти Діоніса, розбіглися оріянські діви по житах, шуварах, кущах, засліплюючи світ русалковою нагістю тіл, а за ними, мов дикі огирі, мчать навмання голі фавни – кому яку нині доля призначить; і сміх, і крики, і млосні зойки, і радісне стугоніння землі, яка в цю мить запліднюється людським родом; і співи, і хороводи, і танці! А насичений життям край пишно квітує, щоб згодом розродитися неозорим багатством плоду; п’яний хміль космічної стихії сплітає в любовному шалі все суще на ній – достоту як молоді тіла на русаліях, і наливається природа насінням життя, щоб потім невтримно народжувати.

      Понад вечір вийшли поєднані пари до вічного вогнища; перед вели плодом благословенна Богоданова дочка Лада і її обранець Ладо, й супроводжували шлюбну пару ще незаймані дівчата у барвінкових віночках, співаючи гімни Великій Матері-Купалі; передня ж пара несла в простягнутих руках, на рушнику, золотого меча, бо мусить бути меч там, де є хліб, дім і діти, яким призначено жити в перехрещеному чужими дорогами краю.

      Йдуть до ватри – символу єдності громади – молоді пари, щоб отримати благословення волхва; стоїть волхв Богодан, немов живий Бог – статечний і святий, та дивно мені, що оточують його косоокі номади, які давно вже перекочували сюди з-за Уралу й почуваються тут, як удома: ось виходить вперед, щоб зустріти пошлюбовані пари, старійшина громади – дзюбатий сармат, він приймає з простягнутих рук Лади й Лада золотого меча й обіцяє обороняти їх при потребі. А я подумав, чому урочистий ритуал не виконує старійшина з оріянського роду, чому, зрештою, сам Ладо не присягає захищати свою молоду дружину і сім’ю, і землю, а покладає цей святий обов’язок на чужинця, жадібного до влади, чому оріяни, такі витворні у праці й співах – до владарювання ліниві суть?

      Все на цій землі дано для того, щоб людина велично могла проявляти свою волю і власними подвигами постійно підтверджувати закон панування власного духу у своєму краю, – все дав Господь цим людям, крім усвідомлення першості на рідній землі, таланту твердості, гону завойовництва, чуйного слуху на бойові гімни; оріяни надто глибоко вросли в свою землю й розчулились у любові до неї так сильно,