Смерть Юди. Роман Іваничук

й народ сам припинив свій поступ, віддаючи на смерть вождя й залишаючись біля конаючої матері, яка його народила.

      І що це за народ такий – юдеї, – думав Тома, – що так ревно вміє молитися за волю, вимагає її, кричить, галасує, навіть набирається відваги стати на дорозі самого прокуратора, та коли приходить справжній провісник свободи, вмить хоче його спекатися, затуживши за принадами тихого рабства; що ж ми за народ такий, що ту голову, яка виростає з-посеред нас на вершок вище, в заздрості й злобі стинаємо, а коли над нами зводиться чужинець – так легко миримося з долею і намагаємося відшукати в чужакові коли не достоїнства, то хоч милосердя; а може, ми такий уже народ, що воліємо бути немічними, бо ж сила накладає обов’язки працювати над собою, думати, звершувати, творити?

      Так розмірковував Тома серед пустелі – й постав перед його очима палац Ірода в Єрусалимі, а на балконі поміж двома колонами стоїть Понтій Пілат у червоній туніці без рукавів, заперезаний голубим поясом, й показує униз пальцем, де стоять Ісус Христос, скатований тридцятьма ударами дротяної нагайки, і вбивця римського леґіонера Варавва, закований у ланцюги, – милостиво запитує в юрби, котрого з них відпустити на волю з нагоди святої Пасхи.

      І стоїть стортурований Христос перед натовпом, розлюченим на нього тільки за те, що він назвав себе Богом. А юрба не хоче мати у своєму стані Бога – хай він витає десь далеко в небі, й вона готова ревно молитися до нього; юрбі важко змиритися з тим, що ця звичайна людина – інша, ніж вони. І тому плебеї хочуть вивільнитися від неї, щоб не мати між собою кращого, бо з кращим тяжко жити поруч – за ним треба йти вчитися, удосконалюватись, повертати собі людське обличчя ціною праці і пожертв, зрештою – воювати, коли він накаже, а юрбі вигідніше скніти в лінивому й ситому рабстві… В очах Ісуса – німий докір людям і Богові. Він знає про своє безсмертя, але що з того, коли й воскресіння не може дати користі цим людям, бо вони не схочуть збагнути таємницю його месіянства. Христос свідомий того, що його виймуть нетлінного з гробу, але ж не буде він потрібен цьому людові, який не бажає ні духовного прозріння, ні матеріяльної волі. І ось кричить юрба: випусти Варавву, звільни покидька, ми в порівнянні з ним виглядатимемо кращими і вищими!.. І беруть собі вбивцю за месію, а Месія марно за них умре.

      Й аж тепер Тома остаточно збагнув, чому цей самий народ, який щойно вигукував «осанна!», враз заволав «розіпни!» Бо прийшов Месія запізно – аж тоді, коли люд у неволі осліп, а мозок його розрідився, мов повітря в пустелі, тож неспроможний вже зрозуміти двоєдиності Спасителя в небесному й земному вияві: земного вождя не помітив, а духовного розіп’яв, залишивши для себе ниций обов’язок беззастережної покори кесареві й право на марне сподівання порятунку від Варавви… А ображений і розчарований у своєму народі Ісус вознісся в небеса, залишивши на землі розбурхане, та не розбуджене, зментрожене, та не прозріле стадо рабів, для яких богом став кесар, а месією