Смерть Юди. Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

рівності. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрій Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти коліна, бо я з левітів», й коли почув простодушну відповідь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощів. Перешіптувалися між собою Яків Старший, Пилип і Варфоломій, скептично посміхався в бороду митар Матей; Яків, син Алфея, Юда Тадей і Симон Каноніт звільна засукували рукави, готові до бійки, тільки Юда Іш Каріот втішно підкидав на долоні срібного динара, який залишився в нього в касі, незважаючи на те, що повний візок помаранчів став набутком апостолів.

      – Се брат мій, і віком ми рівні, – мовив Ісус до учнів, утвердивши цим визнанням рівноправство між ним і Томою, проте була це рівність боголюдини й смертного – тож пролягла між ровесниками прозора заслона несумісності минущого з вічним; минущість не могла змиритися з вічністю, не вміла збагнути її, й відчував Ісус, що Тома жде зримих доказів його божественності.

      Однієї ночі, коли апостоли міцно спали в наметі, а Ісус блукав на самоті берегом озера, Тома допізна сидів біля погаслого ватрища й думав про одне і те ж: хто він, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвіт, і чому Тома так легко полишив господарку й вітця й пішов за Помазаником; що це – звичайна цікавість чи вище покликання? І чому Ісус тримається завжди в самотності й безнастанно молиться: розмовляє він з Богом, як син його, чи випрошує в нього надлюдської сили, бо досі ще людиною єсть?

      Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тім’я й спитав:

      – Чому не віриш у мене, Томо?

      – Переконай мене, що ти не від світу цього, – прошелестіли Томині уста.

      – Ти ніколи не вірив у мене чи втратив віру?

      Мовчав Тома, бо не зважився розповісти, як уперше побачив в Ісусові звичайну людину: супроводжувалося це відкриття втіхою за Вчителя й одночасно ревнивістю.

      …Набравши в сакви помаранчів і мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнім ішов Тома. Прямували на ночівлю в Кінерет й минали невеличке село Маґдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком ліктора Ювенала; смиренні плоттю апостоли навіть не позирали в бік села, бо славилося воно на всю ґалілею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах і базарах, і мучили її семеро бісів похітливості. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб і в згадці котромусь не з’явилася Марія Маґдалина, тож лише Тома, який про все це не відав і через те голови не пригинав, помітив, як із Маґдали вибігла жінка, прямуючи до озера: гарячий вітер розвіював, шарпав, ніби згасити захотів багаття її каштанового волосся, повні груди підстрибували в пазушині, гнучкий стан ламався під вітром; Тома зупинився,