Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857. Группа авторов

подати, що його думка пала нам на душу і так полискотала її, мов чорнява дівчина з карими очицями біленькими пальчиками пошурудурила за шиєю. Як обізватись? Куди? Через кого? – Отак сумуємо, а думкою Вашою частенько потішаємося… Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що, каже, є написаний «Кобзарь» от з такими думами і піснями, та і списав одну… а ми з жінкою так і вдарились об поли і кажемо: «Се Перебендя, непремінно Перебендя!». Ну, тепер знаємо, що списав сії думки пан Шевченко. Та хто він? Та де він? Як до нього відізватись? Невже ж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. Так добре ж, що поштарі наші уторопали, де мене знайти; а у Вас, кажуть, город трохи чи не більш і самих Кобеляків, і вулиць більше: де ж там знайти без імення? Отак і розсуждаємо і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче дрюковати. Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… і усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти письмо і книжечку. А письмо пише Петр Иванович Мартос та й пише слово у слово так: «Посылаю „Кобзаря“, сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу); при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».

      Отака-то кумедія лучилася з Вашими письмами!

      А книжку, як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», то так що «Катерина»! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько, як і Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…

      Ні, вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп’ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаєте вірші, що б то, якби Ви мою «Панну Сотниківну» (в 3 кн. «Современника» сього, 1840, года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змальовали її патрет, бо чую, що Ви лучче малюєте, чим Борисівський іконописець, що салдата колись списав.

      Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Єй, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов топленого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.

      Григорій Квітка

      або Основ’яненко.

      P. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть.

      5. Комітету товариства