Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

взялася заточка, і він, усміхаючись золотими зубами (а Гена розумів, їх же ще якось треба було зберегти у в’язниці, а отже, той блатний – авторитет), потягся абсолютно спокійно, навіть не було в ньому мисливського запалу чи хоча б якоїсь остороги, до моцного у вишиванці. А той собі тихенько далі щось скнів у куточку, не зважаючи жодним чином на ситуацію. Враз Лис, котрий за всіма ознаками був паханом, зупинився й вишкірився несподівано до Гени: «А ти ж, здається, також наш, то приєднуйся! Чи ти, може, мусор? Мусорок проклятий». Колишній держбезпеківець скинув брови догори…

      То була точка біфуркації. Пізніше, згадуючи ту вкрай небезпечну пригоду, Геннадій Петрович не міг дати собі однозначну відповідь: чому він вчинив саме так? А чи тому, що не належав до когорти блатних? Чи тому, що знав, що їде в табір до політичних і краще з ними шукати дружби? Гена свідомо в цих роздумах поза увагою залишав той факт, що його за великим рахунком, трохи узагальнюючи, назвали тим, ким він був – міліціонером. Одне він розумів напевне: якщо зараз почне бійку, то світить йому карцер. А карцеру Геннадій Петрович жадав, немов новобранець в армійському ліжку свою щойно покинуту наречену. Карти зійшлися.

      Він миттєво зреагував. Одним махом вибив заточку з рук Лиса і, здається, навіть зламав йому зап’ясток об край нар.

      Запала ніякова тиша. Всі раптом «прокинулись» і вп’ялися червоними, втомленими очима в Гену. А чи може він і справді з органів? Як хвацько розправився з блатним? Раптом хтось знизу не витримав і почав декламувати відомий дитячий віршик автора державного гімну – Михалкова, мабуть, звертаючись саме до держбезпеківця:

      А у нас в квартире газ!

      А у вас?

      – А у нас водопровод!

      Вот!

      – А из нашего окна

      Площадь Красная видна!

      А из вашего окошка

      Только улица немножко.

      – Мы гуляли по Неглинной,

      Заходили на бульвар,

      Нам купили синий-синий

      Презеленый красный шар!

      – А у нас огонь погас

      – Это раз!

      Грузовик привез дрова

      – Это два!

      А в-четвертых – наша мама

      Отправляется в полет,

      Потому что наша мама

      Называется – пилот!

      С лесенки ответил Вова:

      – Мама – летчик?

      Что ж такого?

      Вот у Коли, например,

      Мама – милиционер!

      Дивно, але вартовий ніби оглух. Ходив уперед і назад, гупаючи своїми чоботями, але «атставіть!» більше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що відказати, й голосно затягнув улюблену українофільську пісню бандерівців, котра в Карпатській Україні колись була за офіційний гімн. Він неї навчився у своєму «закарпатському екзилі» під глибоким прикриттям:

      Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

      Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

      Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!

      За сими словами, ніби підкорюючись