Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі Сікібу

одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.

      «О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», – сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.

      Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись…»[66] А чого ще нам бажати?»

      Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.

      «Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», – сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:

      «У дзеркалі води,

      Де у ставку розтанув

      Лід тонкий,

      Відбилися обличчя

      Безприкладно щасливого подружжя».

      Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.

      «У дзеркалі ставка

      Прозоро-чистому

      Ясно видніють

      Щасливі люди,

      Що довго разом житимуть», —

      відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура[67], а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.

      Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дівчатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.

      «Мені, що постаріла,

      Чекаючи, як виросте

      Із паростка сосна,

      О соловейку,

      Сьогодні першу пісню заспівай!..»

      «Бо в саду, де його не чути…»[68] – написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.

      «Напишіть відповідь самі, – сказав він. – Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» – і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.

      «Хоч років чимало минуло,

      Як рідне гніздо

      Соловей залишив,

      Та хіба міг забути

      Сосну, на якій змалечку жив?» —

      написала

66

Цитата з вірша: «В краю Омі, / Де Дзеркало-гора, / Тисячоліття буде відбиватись / Твого правління / Радісна пора!» («Збірка старих і нових японських пісень», 1086).

67

У день Щура зазвичай садили соснові саджанці з надією на довге життя.

68

Цитата з вірша невідомого автора: «Хоча б сьогодні першу пісню / Соловей заспівав, / Бо в саду, / Де його не чути, / Жити не хочеться».