Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

якомога цікавішим змістом, він має віддати їй якнайбільше тепла…

      Автомобіль зупинився біля красивої білої вілли, без сумніву, найкращої на всій Алеї Бузку, і однієї з найелегантніших у Варшаві.

      Професор Вільчур вискочив, не чекаючи, доки шофер відчинить дверцята, узяв із його рук коробку з шубою, швиденько добіг до дверей і власним ключем відчинив і зачинив їх якомога щільніше за собою. Він хотів зробити Беаті несподіванку, яку обміркував іще годину тому, коли, схилившись над відкритою грудною кліткою оперованого, розглядав переплетіння аорт і вен.

      У холі він застав Броніслава і стару служницю Міхалову. Зрозумів, що Беата не була в захопленні від його запізнення, бо лиця їхні були перекривлені й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, і він порухом руки звелів їм вийти.

      Незважаючи на це, Броніслав озвався:

      – Пане професоре…

      – Цить!.. – перервав його Вільчур і, морщачи брови, пошепки додав: – Візьми пальто!

      Лакей хотів було знову щось сказати, але тільки ворухнув вустами і допоміг професорові роздягнутися.

      Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв із неї прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув її собі на плечі, на голову нап’яв ковпачок із двома китичками, що смішно звисали, на руку надів муфточку і з радісною усмішкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комічний вигляд.

      Він окинув поглядом прислужників, хотів на них справити враження, але в очах служниці й лакея читалися тільки подив і обурення.

      «Дурні», – подумав він.

      – Пане професоре… – знову почав Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.

      – Мовчати, до дідька, – прошепотів і, обминаючи їх, відчинив двері у вітальню.

      Він сподівався застати Беату з малою або у рожевій кімнаті, або в будуарі.

      Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь і заглянув до кабінету. І тут порожньо. У їдальні на заквітчаному столі, який виблискував золоченням порцеляни і кришталю, стояло два прибори. Маріола з міс Толерд разом обідали трохи раніше. У відчинених до буфетної дверях стояла покоївка. У неї було заплакане обличчя та запухлі очі.

      – Де пані? – стривожено запитав він.

      У відповідь дівчина розридалася.

      – Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя підступило до горла.

      Служниця і Броніслав тихенько прослизнули до їдальні та мовчки стали під стіною. Він обвів їх здивованим поглядом і в розпачі вигукнув:

      – Де пані?

      Раптом його погляд затримався на столі. Біля його приборів, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блідо-голубий конверт із тисненим сріблом бережком.

      Серце раптово завмерло, в голові бушувало. Вільчур іще нічого не розумів, нічого не знав. Він простягнув руку і взяв листа, який йому здався холодним і мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конверті,