Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору…

      Королева озирнулася й зміряла роздратованим поглядом похнюплених радників принца, запеклих арманьяків. Ледве стримала уїдливі, вже зайві тепер запитання. Адже, коли жінка має справу з чоловіками, спершу має навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хіба їм по вісімнадцять років? Убити бургундця – це означає підштовхнути нового герцога до союзу із англійцями! Та коли вже намірилися до вбивства (велике диво!), як могли відпустити живих свідків? Як допустили, щоб те все сталося у присутності дофіна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку різанину півтора року тому? Тепер вдоволені? Сидять на раді, принишкли, як миші, опустивши голови, дофін майже непритомний… А їй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню річковим піском…

      У кабінетні двері хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансі, підійшла до королеви та прошепотіла щось на вухо її величності. Королева взяла з її рук тонкий сувій пергаменту й, підставивши до свічки, прочитала дрібний текст. Видихнула й прошепотіла коротку вдячну молитву. Очі її, світлі як бліді фіалки, втратили вираз посклянілого напруження від роздумів та непевності.

      – Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.

      – Чи певні ви у джерелі повідомлення, ваша величносте? – запитав месір дю Шатель.

      – Так, це писала дама де Жіак, вона ще в Монтеро.

      – Це точно? – сір дю Шатель досі не йняв віри.

      Королева лише хитнула головою й підійшла до секретаря дофіна.

      – Месьє, пишіть листа до нового герцога Бургундського.

      Секретар стурбовано озирнувся до її величності. У його погляді завмерло запитання: що саме писати? За ці три дні стільки чорнила та пергаменту попсували! Пальці та вузькі манжети його світло-сірого пурпуену[2] були геть заляпані чорнильними плямами.

      – Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грішну душу, мав злі наміри й розпочав сутичку в ході мирних переговорів. Він оголив зброю у присутності дофіна Франції. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бійка й у результаті сталася велика прикрість, якої ніхто не хотів…

      Дофін звів погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Відверта неприхована брехня, але в нього немає іншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бійку… Принц декілька разів подумки повторив цю фразу, повільно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так і сталося. Потроху й у нього вирівнювався подих, серце відпускали міцні пазурі страху. Можливо, йому вдасться заснути цієї ночі, може, він прокинеться завтра з іншими думками, аніж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжі крові…

2

 Короткий чоловічий камзол із пишними рукавами біля плечей та часто баскою.