Середземноморське перехрестя. Андрій Харук

(1927 р.) і «Турвіль» (1928 р.) – фактично були збільшеним варіантом «Дюге Труена» (10 000 т замість 7250 т) із заміною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як і попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Відзначаючись високою швидкістю (33 вузли) і досконалими морехідними якостями, «Дюкень» і «Турвіль» мали надто малу дальність плавання.

      Наступні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкість зменшилась до 32 вузлів, що вважалось цілком адекватною ціною за посилення захищеності, а склад головного озброєння лишився попереднім. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерів став «Альжері» (1934 р.). Проєктуючи цей корабель, конструктори пішли на подальше зниження швидкості (до 31 вузла), натомість товщину броньового пояса збільшили з 60 до 110 мм. Головне озброєння лишалось попереднім (вісім 203-мм гармат), але зенітне значно посилилось. Якщо попередні важкі крейсери мали вісім 75-мм або 90-мм зеніток, то «Альжері» ніс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрібнокаліберної зенітної артилерії. Цей корабель міг успішно протистояти будь-якому італійському важкому крейсерові. «Альжері» мав стати початком серії однотипних кораблів, однак угоди з обмеження озброєнь стали цьому на заваді, і він так і залишився одинаком.

      У підкласі легких крейсерів французи спочатку на перший план поставили швидкість. Так з’явився «Еміль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розігнатись до 34 вузлів. Крейсер ніс потужне озброєння (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсім не мав броньового захисту. Хибність такої концепції була очевидною, і наступна серія з шести легких крейсерів типу «Ла Галіссоньєр» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збільшення водотоннажності до 7600 т і зниження швидкості до 31 вуз.

      У 1926—1931 рр. ВМС Франції поповнили есмінці типів «Бурраск» (12) і «Л’Адруа» (14 одиниць). Ці кораблі мали стандартну водотоннажність 1320—1380 т. Озброєння їх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зеніток і двох тритрубних 550-мм торпедних апаратів. Есмінці розвивали швидкість 33 вузли. Дальність плавання була порівняно невеликою – 2150 миль.

      Лінкор «Дюнкерк»

      Поряд з будівництвом загалом посередніх есмінців «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на більший калібр артилерії, вони вважались гіршими від британських есмінців «абеткових» серій), Франція розвивала підклас «супересмінців» – швидкісних і з потужним озброєнням. У 1926—1927 рр. були збудовані шість кораблів типу «Шакал» (2150 т). Озброєні п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенітками і двома тритрубними торпедними апаратами, ці кораблі розвивали швидкість понад 35 вузлів і могли успішно протистояти будь-якому іншому кораблеві свого класу у світі. Наступні серії французьких «супересмінців» були ще потужнішими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шість кораблів типу «Гепард» увійшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шість «Егль» – у 1931—1934 рр., шість «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шість «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цієї лінії стали «Могадор» і «Вольта», які поповнили