Кандід: Філософські повісті (збірник). Вольтер

академію. Якраз завдяки заступництву Папи Венедикта XIV вдалося здійснити постановку цієї трагедії.[8] Настав час Вольтера. Різноманітними комбінаціями з харчами він, звичайно, збільшив свої статки, зібрані після повернення з Англії. У Версалі його призначають історіографом і звичайним шляхтичем королівської палати. Бурхливе життя – політичне й особисте – підриває його здоров'я; у вересні 1748 року він ледь не помирає від виснаження. Погіршилися його стосунки з пані дю Шатле. Вольтер звертається до філософи, перестаючи вірити у «вільного арбітра». Він пише свої перші повісті – «Видіння Бабука», «Задіґ», присвячені темі песимізму. Цей період закінчується кризою, в якій трагічне переплітається з комічним: 4 вересня 1749 року пані дю Шатле народжує дитину, офіційне батьківство якої приписується панові дю Шатле. Вольтер сповіщає цю новину з певним кепкуванням. Але вже 10 вересня пані дю Шатле помирає. Дізнавшись про цю страшну новину, Вольтер під її дверима втрачає свідомість. Він переживає нервове потрясіння; у жовтні в Парижі, у тому будинку, де колись проживав із своєю приятелькою, вночі прокидається, вголос кличе свою Емілі. До того ж глядач усе більш прискіпливіше ставиться до його п'єс, навіть освистуючи п'єси «Орестея», «Нанін, або Подоланий передсуд». Впавши у відчай, Вольтер приймає пропозицію, яку вже довгий час робив йому Фрідріх II, – приїхати до Берліна. Вольтер покидає Париж 28 червня 1750-го і повернеться туди лише 1778 року.

      У Франції з'являється нове покоління письменників та філософів – Дідро, Гольбах, д'Аламбер, Руссо – покоління енциклопедистів та передромантиків – відважніше, вільніше від тяжіння класичної традиції. Це покоління любить Річардсона, італійську музику, буржуазну драму. «Порівняно з їхніми радикальними поглядами ідейні позиції Вольтера виявилися поміркованішими <…>. І хоча він не поділяв деяких поглядів Дідро, сперечався з поглядами Руссо, та все ж брав участь в основних починаннях «філософів» – писав для «Енциклопедії» і для «Енциклопедичного журналу».[9] В останні тридцять років Вольтер переглянув деякі свої погляди, звільнився від колишніх ілюзій, почав тверезіше, з більшим скептицизмом ставитися до певних історичних явищ. Якщо його попередні історичні дослідження все-таки були тісно пов'язані з біографічним методом, то у своїй монументальній праці «Досвід про звичаї і дух народів» (1756–1769) Вольтер виступає проти історичних концепцій минулого, насамперед проти поглядів Босюе, який розглядав світову історію через призму християнства. «Оцінюючи попередні епохи, Вольтер доволі песимістичний, постійно знаходить вияви гострого релігійного фанатизму, деспотизм правителів, зло і несправедливість <…>, хоча і намагається підкреслити в історії якісь окремі "щасливі" періоди».[10] З точки зору мистецтва Вольтер ще тримається на рівні: він створює велику кількість творів найрізноманітніших жанрів. Поряд з великими книгами він пише короткі філософські діалоги, памфлети, «роздуми

8

Папа Венедикт XIV (1740–1758) був найосвіченішим Папою XVIII ст., здібним дипломатом і прекрасним посередником у конфліктних ситуаціях. Його поважали у всіх суспільних колах. Рішуче протистояв антихристиянським філософським течіям – ілюмінізму та абсолютизму, які перешкоджали поширенню святої віри. Дуже любив мистецтво.

9

Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5 Французская литература – M., 1988 – С. 120

10

Там само.