Ляльковий дім. Генрик Ибсен

ближче до авансцени вікно. Біля вікна круглий стіл із стільцями й канапка. У правій боковій стіні, трохи далі у глибину, також двері, а ближче до авансцени – кахляна груба, біля неї кілька стільців і крісло-гойдалка. Між; грубою і цими боковими дверима стоїть столик. На стінах гравюри. Етажерка з порцеляновими фігурками та іншими дрібничками. Невелика шафа з книжками в дуже гарних палітурках. На підлозі килим, у грубі палиться. Зимовий день.

      У передпокої лунає дзвінок, ледь пізніше чути, як відчиняються двері. До кімнати, весело мугикаючи, заходить Нора. Вона у верхньому вбранні й несе цілий оберемок пакунків, які складає на стіл під правою стіною. Двері до передпокою вона не зачиняє, і там видно посланця, що приніс ялинку та кошика й саме віддає їх служниці, яка їм відчиняла.

      Нора. Добре заховай ялинку, Гелено. Не треба, щоб діти бачили її до вечора, доки вона не буде прикрашена. (До посланця, виймаючи гаманець.) Скільки?

      Посланець. П'ятдесят єре.

      Нора. Ось крона. Ні, здачі не треба.

      Посланець дякує і виходить. Нора зачиняє двері, вдоволено усміхаючись, роздягається. Потім витягає з кишені торбинку з мигдалевими тістечками і кілька з'їдає. Тоді обережно підходить до дверей кабінету свого чоловіка і прислухається.

      Так, він удома. (Іде до столу, знов мугикаючи.)

      Гельмер (зі свого кабінету). Це що, ластівка щебече?

      Нора (розгортаючи пакунки). Ластівка.

      Гельмер. То білочка там шурхотить?

      Нора. Вона!

      Гельмер. Коли ж білочка повернулася?

      Нора. Щойно. (Ховає торбинку з тістечками до кишені і витирає рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.

      Гельмер. Підожди, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і з пером у руці заглядає до кімнати.) Кажеш, накупила? Оце стільки? То моя марнотратка знов ходила сіяти грішми?

      Нора. Але ж, Торвальде, ми справді можемо дозволити собі таке. Це ж перше Різдво, коли нам не треба ощадити.

      Гельмер. Та не можемо й тринькати гроші.

      Нора. Ні, Торвальде, тепер трішки можемо. Хіба не правда? Тільки трішечки. Тобі ж тепер призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.

      Гельмер. Так, із нового року. Але отримаю я гроші аж через три місяці.

      Нора. Нічого, можна тим часом позичити.

      Гельмер. Норо! (Підходить до неї і жартівливо смикає її за вухо.) Знов у тобі легковажність бере гору. Даймо, що я сьогодні позичу тисячу крон, ти витратиш їх на свята, а в новорічний вечір мені на голову впаде черепиця з даху, і кінець.

      Нора (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхіття.

      Гельмер. А якби таке сталося, що тоді?

      Нора. Якби сталося таке лихо, то мені було б байдуже, є в мене борги чи немає.

      Гельмер. Ну, а людям, у яких я позичав?

      Нора. Людям? Що мені до них? Вони ж чужі.

      Гельмер. Норо, Норо, ти жінка жінкою! Та киньмо жарти, ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках і боргах, лягає якась негарна тінь залежності. Ми мужньо трималися досі, то протримаємося й ще трохи, вже недовго.

      Нора (відходить до груби). Що ж, як хочеш, Торвальде.

      Гельмер (іде за нею). Ну от, моя ластівка вже опустила крильця. Хіба ні? Білочка насупилась. (Витягає гаманця.) Норо, як ти гадаєш, що в ньому?

      Нора (швидко обертається). Гроші!

      Гельмер. На. (Подає їй кілька асигнацій.) Господи, чи я не знаю, скільки треба видатків на Різдво.

      Нора (рахує). Десять, двадцять, тридцять, сорок. О, дякую, Торвальде, тепер мені стане надовго.

      Гельмер. Та вже подбай, щоб їх справді стало надовго.

      Нора. Подбаю. Але ходи сюди, я покажу тобі, що я накупила. І так дешево! Глянь, ось новий костюмчик Іва-рові й шабля. Ось коник і трубка Бобові. А для Емі ось лялька з ліжечком, простенькі, та вона однаково швидко їх поламає. А тут іще крам на сукні і фартухи служницям. Старій Анні-Марії треба було б купити щось більше.

      Гельмер. А що в цьому пакунку?

      Нора (вигукує). Ні, Торвальде, цього тобі до вечора не можна бачити!

      Гельмер. Ну добре, але скажи мені, моє рідне тринькало, що ти собі набачила?

      Нора. Ет, мені не треба нічого.

      Гельмер. Звичайно, треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотіла мати.

      Нора. Ні, мені справді нічого не треба. А втім, послухай, Торвальде…

      Гельмер. Ну?

      Нора (перебирає ґудзики на його піджаку й не дивиться на нього). Як ти вже хочеш щось подарувати мені, то дай мені… дай мені…

      Гельмер. Ну, кажи.

      Нора (швидко). То дай мені грошима. Скільки можеш. А я потім, за кілька днів, купила б собі щось за них.

      Гельмер. Але ж, Норо…

      Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б гроші в гарний золотий папір і почепила б на ялинку.