Довбуш. Гнат Хоткевич

Говерла.

      – Ні. Се не Говерла, а Хом'як.

      – Хо-м'я-ак…

      – Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти.

      – То се не Говерла… Се Хом'я-а-к…

      В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало.

      – Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір.

      Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина – і все те за пусто-дурно. Цілком…

      – Нічо, нічо… Ти не журиси, – потішив вівчар. – Тобі ще довго жити на свікі, то ти собі заробиш грошей. Ти ніколи не надійси на гулєві гроші. То гроші непевні. Легко прийдут – легко підут. Оті, що запрацував-єс своїм горбом, – то лиш твої.

      Олекса не міг витолкувати старому, що, властиво, не по гроші йшов сюди, що, можливо, знайшовши гроші, тільки подивився б на їх блискотіння та й пішов би геть; інше щось тягло Олексу в гори, але що – не міг би пояснити.

      XIII

      Прийшли Юра з Видеркою. Обдерті, зморені. Ватаг лиш головою похитує.

      – Видев, їсти хочете, а я не маю що вам дати. Най уже прийдемо вечір ід стаї. Недовго вже – туй-туй затрембітают.

      Ішли до овець. Пастух, як і всі люди, що живуть у самотності, вголос роздумував.

      – Єк же то би вас ід хатам направити. Самих пустити не мож, бо хуч єк дорогу розкажи – зблудите. Вивести вас на дорогу? Нема кому. Бо нас мало, пастухів, ади, та ще оден захворів.

      – Захворів… – механічно повторив Олекса. Він ледве чув, що говорить дядько, бо всі думки його були коло Говерли. Чи пробувати йти далі, чи вже таки облишити. Тим більше, що хлопці, мабуть, не захочуть іти, а самому… тепер він знає, що то значить…

      – Ає, занедужилоси. Гостец, видев. Ломит ноги, крижі. Хирбет – гет цілком усього ломит.

      Помовчав.

      – Се коби барсучого сала, то би натер. Лиш де го взєти? Дає там му ватаг гістівника пити, а що з того.

      І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечку.

      – Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників[57] ци домарєт[58] си з'євит. Шкода. Ще вчера був оден чоловік из Жєб'я – Ілци.

      Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом.

      – Но, но! – наставляв їх пастух. – Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли.

      У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав.

      – Дєкую… я не гол оден…

      Юр і Видерка здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фол.[59] Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався

57

Мішєнник – ґазда, який віддає вівці на випас.

58

Домарєт – господарі, які живуть вдома.

59

Фол – опалі голки хвойних дерев.