Довбуш. Гнат Хоткевич

зостаєси? Лиш онна надія – опришки. Підеш до них, скажеш кривду свою. Вотаман вислухає. Єк чемне говориш – падут на того кривдника, ограбуют го порєнно. Раз так та другий так – а вно, дивиси, і притихают панки.

      І стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людської пошани. Честь попасти до опришків. Видно, не кожний міг тої честі доступитися…

      А коли заходила ще розмова про опришківські скарби, про всі оті комори, схованки, де бочівками стоїть золото й срібло, каміння дорогоцінне блищить-переливається, зброя в оливі переховується століттями, у бербеницях стоїть, ніколи не псуючися, лій козячий, бринза якась особлива, буджениці – і все те бережуть якісь могутні слова, що одно слово закляття може устерегти на сотні літ усі оті багатства від розграблення, – поринав тоді Олекса у таємний світ чарівних образів, шалені багатства чимось манили, хоч не знав, пощо вони й куди їх ужити. Тремтів, слухаючи дивних пригод усяких охочих до шукання усіх отих скарбів, хотілося бігти до тих, хто знає, хто володіє тайною, хто міг би кожної хвилі піти, але чомусь не йде, не бере, хоч сам бідує.

      – Ту у нас мало де грошей оприських, бо не було де ту їх ховати. Але туда май у гори, то там тих гроше-ей… Тьмами. Бо там є де ховати.

      – Гроші то є й ту, лиш єк їх узєти, от у чім річ.

      – Був-сми у Жєб'ю, вигів там бабу онну, Савуленка си називає. То вна ми повідала, єк колись віграбували опришки касу дес за горов, то сімнацітеро коней принесло грошей на Жєб'є, та й усі тоті гроші ізсипали опришки у комору у Випчім під Білов Кобилов. Верх є там оден такий, із Криворивні в праву руку, Біла Кобила си називає. Казала баба, ніби усі тоті коні свої вібили опришки та й там позагрібали. То мав бути поправок, де тих грошей шукати. То й шо ж… Шукали люде не раз. Тарниці[49] дубові з коней знаходили у землі, а гроші не могли знайти.

      І все якось так виходило, що хтось десь колись оповідав, довірливі люди ходили, шукали, копали, тратили час – і завжди то кінчалося невдачею. Але віра в існування тих незліченних скарбів від того не зменшилася.

      – Уторопський чоловік оден мені оповідав, шо вни, ади уторопує, ходили далеко дуже на роботу та й в оннім місці – от лиш забув-сми, у котрім саме, находили онну паню та й в неї робили. Паня тота була велика багачка, мала каменицю на два поверхи, скотини багато… Та й питаєси раз тота паня людей, звідки вни є. Вни каут, що з Утороп. А вна ніби аж зраділа. «Ой-га, з Утороп!.. А то нашя родина: прабаба моя звідтив. Ги, сараки ви… Коби-сте знали, єке у вас там шєстє – не ходили-бисте ви усуди зарибками, але мали-бисте з чого жити ви та й ваші гіти».

      А вни каут: «А шо би то могло бути?»

      А вна тогда: «Моя прабаба та була опришкам за кухарку, їсти, ади, їм варила. А комора, де вни сигіли, опришки, то була в Уторопах при онним горбочку. І скоро сонце рано сходи з дола – так перший раз на цілі Уторопи насамперед загрієт на тоту комору. То моя прабаба варила у ті коморі їсти дванаціт років. Але онного разу, єк опришки йшли на рабунки, моя прабаба набрала, кіко могла

49

Тарниця – сідло.