Грозовий Перевал. Эмили Бронте

другий

      Учора опівдні повіяло туманною вогкістю, і я вже схилявся до того, щоб посидіти біля вогню у своєму кабінеті, а не плентатися по грязюці до Грозового Перевалу. Проте, пообідавши (до речі, я обідаю о пів на першу: покоївка, огрядна пані, що наче становить невід'ємну частину цього будинку, не спромоглася – чи радше не схотіла – зрозуміти мого прохання подавати обід о п'ятій) і піднявшись нагору з цим лінькуватим наміром, я переступив поріг своєї кімнати і побачив служницю, що, стоячи навколішки посеред щіток та вугільних кошиків, здіймала хмари пекельної кіптяви у сумлінному намаганні загасити жевріючий вогник під купою попелу. Це дійство спонукало мене до втечі; я схопив капелюха – і після чотиримильної прогулянки опинився біля маєтку Хіткліфа. З неба повільно пливли легкі пір'їнки першого снігу.

      Земля на оголеній вершині пагорба скам'яніла, скута раннім морозом, і холод пробирав мене аж до кісток. Після марної спроби зрушити важкий засув хвіртки я переліз через паркан і, пробігши брукованою стежкою поміж кущів аґрусу, почав шалено калатати у двері, поки в мене не затерпли пальці. У домі лементували собаки.

      «От капосні людці, – шпетив я подумки мешканців будинку, – поховати б вас тут на віки вічні за таку гостинність! Хай там що, а я б удень не замикав отак клятих дверей! Та стривайте, я ж усе одно ввійду!» Украй розлютившись, я схопився за клямку і почав чимдуж гамселити у двері. Джозеф визирнув у кругле віконце омшаника, скривившись, мов середа на п'ятницю.

      – Шо ви хочете? – обізвався він. – Хазяїн отам-о в кошарі, як вам тре' з ним балакати, то йдіть тудою!

      – А вдома що, нікого немає? – закричав я у відповідь.

      – Нікого, тіки сама господиня. Та вона вам не відчинить, хоч ви до ночі грюкайте.

      – Чому? Чи ви не можете їй сказати, хто я, Джозефе?

      – Нє-є, нащо воно мені здалося, – промимрив він, одступаючи від вікна.

      Падав густий лапатий сніг. Я взявся за клямку, щоб удатися до наступної спроби, та раптом побачив хлопця, який без кожуха, з вилами на плечі, виходив із заднього двору. Він загукав мені, щоб я йшов за ним; і, обминувши пральню та бруковане подвір'я, на якому містилися комора для вугілля, смок та голуб'ятня, ми нарешті дісталися просторої, теплої, затишної кімнати, вже знайомої мені. Вона була осяяна відблисками вогнища, складеного з вугілля, торфу та хмизу; а біля столу, щедро накритого для вечері, я мав щасливу нагоду побачити господиню, про чиє існування раніше й не підозрював. Я вклонився і чекав, поки вона запросить мене сісти. Вона дивилася на мене, відкинувшись назад на своєму стільці, і продовжувала незворушно мовчати.

      – Кепська погода! – мовив я. – Боюся, місіс Хіткліф, вам колись рознесуть двері через лінощі вашої прислуги: мені довелося довгенько гамселити, поки мене почули.

      Вона мовчала – ні пари з уст. Я дивився на неї, вона – на мене; і її заціпенілий погляд, сповнений непримиренної крижаної ворожості, змусив мене здригнутись.

      – Сідайте, – наказав хлопець майже грубо. – Він зараз прийде.

      Я послухався; кахикнувши, озвався