Українські традиції. Отсутствует

словами руських літописів, затемнення сонця.

      Та ідея втілення, страждання і торжества божественної істоти на землі була чудесним передчуттям пришестя Сина Божого, сонця правди, світла істини, і служить найвеличнішим історичним підтвердженням істини Святого Письма. То була ідея, закладена Творцем у рід людський: яку б релігію людина не створила собі, вона неодмінно мала виявити в ній те начало, з яким сама з'явилася на світ: відірвати від неї думку про олюднення божества було б так само важко, як і знищити віру у свою душу. У всіх міфологіях, як би не були вони перекручені людським мудруванням та фантазією, ховаються істини, що зійшли з небес у сиву давнину дитинства людства. Хоча євреї зберегли їх у найчистішому вигляді, проте і інші народи не зовсім їх втратили, бо всі, за премудрим визначенням Провидіння, повинні стати учасниками спасіння. Христос помер за всіх, і тому був сподіванням всіх народів.

      Вірування у духів

      Весь всесвіт оживотворений вогнесвітом, духом краси, гармонії та розуму, сином прекрасної любові Лади, великим Ладом.

      Білим добрим богом, святим витязем, другом людини, поєднаним плідною любов'ю з прекрасною Діванною, є ареною боротьби його з похмурим Чорнобогом. Все на землі оживлене духами, які допомагають добру чи злу. Слов'яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші – порочними. У слов'ян вони мали назви богів вітряних (в царині небесній), лісових, польових, земляних (земних) і водяних (в царині підземній, у пеклі) і т. п.

      Повітряні духи

      Сонце, місяць, зірки і всі небесні явища зображались персоніфікованими. Місяць був чоловіком зірки, його супутниці; у весільних руських піснях примушують доброго місяця прикликати любу свою зірку (зорю) зійти разом, освітити поле і море, звеселити звірів у лісі та гостей у дорозі. У сузір'ї Ведмедиці народ бачить коней, очевидно, Святовита. Чорна Собачка (у гуцулів сучка) – уособлення Чорнобога; щоночі він хоче перегризти упряж (виє), щоб зруйнувати весь організм (лад) творіння, але не встигає, бо перед світанком побіжить пити до криниці, а тим часом упряж зростається. У сузір'ї Оріона землероби бачать плуг, символ громадянськості, який за давніми уявленнями упав з неба. Дуга є блискучим коромислом, котрим цариця небесна – раніше Жива-Лада, черпає зі святої всесвітньої криниці животворну воду і зрошує поля. Грім походить від громовика – Перуна. Град сукають на повітрі богині і сіють велетенським решетом на землю. Повітря слов'яни уособлювали під іменем духа[151], що віє від божества Стрибога і Похвіста. Лихий вітер називався вихор і походив від Чорнобога; він міг осліпити і роздути людину. Вогненні метеори також були злими явищами і називались зміями і смоками. Падаючі зірки вважались душами-херувимами людей, і падіння означало смерть.

      Водяні істоти

      Вода була заселена істотами, що слугували доброму чи злому началу; хоча вода була свята, але зла істота насилала на

151

«Ветеръ божій духъ». Див.: Галицкій Приповѣдки и загадки собраный Гр. Илькевичемъ. У Вѣдни 1841, стр. 17.