Українські традиції. Отсутствует

показувала людству справді золотий зливок своєї душі.

      Чого ж вчить нас Україна, її прихований від марно-цікавих поглядів есхатологічний сенс, її доля? Багатотисячолітнє життя духу і культури України вчать нас тому, що не мир, а меч принесено нам, що «той Мені брат, і сестра, і мати», хто сповідує «вчення Моє», а вчення це – соціальна і природна гармонія, відсутність наднаціональної зверхності, служіння істині, в якій той, хто нині, поза істиною знаходячись, хоч і є пониженим, повищеним буде і землю наслідує, і сином Божим наречеться…

      Зрештою, якби було інак, то і наша, й інші нації, не закостенілі, не зашкарублі в проживанні всесвітньої історії «назад», у непрохідні хащі «прогресу», давно б відклали убік і свою душу, і свою пісню, і свій псалом, і свою думу, і своє розуміння буття. А в ньому, в цьому розумінні, войовничі постулати «Велесової книги» давно змінилися в українців правдиво християнськими і не облудними, тим більше не неопоганськими, себто лише зовні призодягненими в шати «любові до ближнього», в реальності ж – далекі від того, щоб дійсно прагнути і могти врятувати людину.

      В України є своя місія, і вона її виконує – терпеливо і з непідробною любов'ю. З надією. З вірою. Тож нехай таланить їй на її вузькому, тернистому шляху, хай вона ніколи не буде подолана, а разом із своїми спільниками у цьому світі, а їх чимало, – переможе. Бо то буде перемога Добра, перемога Бога в суперечливому, краяному його антиподом і зліплюваному кривавою глиною сьогоднішому і вчорашньому бутті. То буде і наша Ясунь, і наш Едем, і наша Земля Обітованна.

      До цього стремить український дух, цього прагне вся українська вічно значима і вічно жива – скрізь, тут і в занебессі, – духовно-культурна спадщина. Припадаймо до неї, навчаймось у неї, шукаймо у ній усе більшого і більшого, того що вона, розгортаючись у днях і століттях, закодовано і приявно несе в собі через матеріальний, видимий, і трансцендентні – світи.

      Олексій КОВАЛЕВСЬКИЙ,

      поет, лауреат премії ім. В. Сосюри

      Частина перша

      «Впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя…»

      «Скіфія» – одна з дев'яти книг всесвітньо відомої «Історії» Геродота (V ст. до н. е.) – найцінніше джерело з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я, прабатьківщини українців.

      «Влес-книга» – найдавніша пам'ятка духовності, культури, історії та звичаїв протоукраїнців. Знайдена на глиняних дощечках під час громадянської війни в Україні та на початку 1920-х років вивезена за кордон, вона лише останнім десятиріччям активно й плідно розшифровується, перекладається сучасною українською мовою, вводиться до навчальних програм середньої та вищої школи.

      Геродот

      Скіфія

      1. Після захоплення Вавилона[1] вирушив Дарій[2] походом на скіфів[3]. Азія процвітала вже тоді багатством і мала численне населення, отже Дарій

1

Місто в Азії (Месопотамія), столиця колись могутньої держави; сьогодні в руїнах.

2

Цар Персії в pp. 522—485 пер. Хр., найвидатніший будівничий староперської держави.

3

Скіфи не творили єдиного національного організму, а складалися з племен хліборобів і пануючих кочівників. Кочові скіфи були племінно й мовно споріднені з іранськими племенами, отже, й персами, але мали ще й домішки туранського елемента.