Мандри Гуллівера. Джонатан Свіфт

Римі республіканського періоду. На прохання Гуллівера з допомогою магії викликають з небуття римський сенат, а для порівняння з ним у сусідній кімнаті розташовують сучасний англійський парламент. «Перший здавався зібранням героїв і напівбогів, а другий – збіговиськом вуличних торговців, кишенькових злодіїв, грабіжників і лихих людей» (III, 7). Гуллівер у захваті від захисника республіки Марка Брута. Розповіді про інші країни і держави, що їх відвідує герой, мали навіяти читачеві думку про недосконалість людини і суспільства в наступні часи.

      Перша частина («Подорож до Ліліпутії») найбільш насичена конкретними політичними алюзіями і віддзеркалює біографію самого автора. Свіфт зображує тут парламентську монархію, маючи на увазі Англію. Дріб'язковість державного життя, безглуздя політичної метушні і нездарність політиканів він підкреслив розмірами мешканців країни. Велич імператора наголошується тим, що він «на ніготь» вищий від інших. Віги і торі представлені як партії, що відрізняються взуттям на високих чи на низьких підборах. Спадкоємець престолу, аби не сваритися з партіями, змушений взувати на кожну ногу різне взуття, відтак «при ході його величність накульгує» (йдеться про принца Уельського Георга II). Боротьба різних релігійних конфесій – англіканців і пуритан, або католиків і протестантів – показана у вигляді теоретичних суперечок ліліпутів про те, з якого кінця слід розбивати яйце. Прихильники тупого кінця знайшли собі притулок у сусідній державі Блефуску (тобто у Франції), що ворогувала з Ліліпутією. Відтворив Свіфт і свою участь у підписанні Утрехтського миру. Гуллівер викрадає флот Блефуску і допомагає ліліпутам здобути серйозну перемогу на морі (в результаті миру Англія одержала повну перевагу на морі і почала витісняти французьких колоністів з їхніх володінь у Північній Америці). Проте невдовзі після цього, допомагаючи гасити пожежу, що охопила королівський палац, Гуллівер припускається трагікомічної помилки щодо покоїв королеви. За це королева ліліпутів наполягає на жорстокому покаранні Гуллівера, забувши про його воєнну допомогу: його повинні вбити. Гуллівер рятується втечею в Блефуску, звідки повертається додому, в Англію. Сенс епізоду в тому, що Свіфт на той час вважав своє призначення в Дублін не просто виявом невдячності королеви Анни, яка не змогла гідно оцінити політичної послуги Свіфта; він сприйняв це як крах своєї кар'єри і політичну смерть. Коментатори твору Свіфта пропонують найрізноманітніші інтерпретації цього місця. Зокрема, під Гуллівером розуміють і віконта Болінброка, який врятувався від гніву вігів у Франції. Читаючи протокол обшуку Гуллівера, сучасники вгадували діяльність Роберта Уолпола, всемогутнього першого міністра в новому торійському уряді, який очолював розшукову службу. У звинувачувальному акті проти Гуллівера упізнавали стиль звинувачувальних документів проти Болінброка після зміни уряду.

      У другій частині Гуллівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Це квітуча, аграрна країна.