Хотин. Ю. В. Сорока

що про них і не здогадувалися мешканці південноукраїнських степів. Небо, щойно червоне на заході, стрімко сіріло і запалювало на своєму кришталевому куполі ліхтарики зірок. Знесилений денною спекою, степ вільно зітхнув зеленими легенями й наповнив повітря свіжими пахощами…

      На дні казана нічого не залишилося. Витерши ложки, козаки поховали їх до сніданку і запалили люльки. Кілька хвилин мовчали, освітлюючи обличчя помаранчевими вогниками. Потім Микита, ні до кого не звертаючись, мовив:

      – А що, панове-молодці, засиділися бачу, – він лукаво підморгнув Андрієві. – Добре засиділись!

      – Та кажи вже, ідоле, дідько б тебе взяв! – не витримав нарешті Кульбаба.

      – Допитливій Варварі на базарі носа відірвали! – глузливо підкинув Горбоніс.

      – І ти йди до чорта! Ех, треба було йти з Дурилом на море… Чому вас послухав?!

      Непийпиво поважно глянув на нього й нарешті почав розповідати:

      – Може, й недобре зробив, що у море не пішов, а може, й добре, хтозна?.. Я тебе не тримав. Що з того, якщо в церкву ходили, побратимами підписувалися, хіба це означає весь час разом триматися? Що там, в Анатолії, що тут, що на Волощині, одно діло робимо. Але як так вийшло, чого гарячку пороти…

      – Вибач, – опустив голову Кульбаба.

      – Ну, то справи такі. Ще тиждень тому на Січі били гармати. Казав Омелько Галас, цілий день стріляли. Збирали у похід. Потім іще три дні ладнали вози, а третього дня вийшли. Ідуть наші пани-молодці Чорним шляхом на з'єднання з городовими полками гетьмана. Кажуть, Бородавка зібрав десь до тридцяти тисяч війська у Сухій Діброві, у кошового були від нього гінці… Отже, зустрітися маємо десь на Чорному шляху між Богуславом та Вінницею. Треба не баритися, наздоганяти.

      – Тобто під Хотин?

      – Туди. Турки пруть великою силою. Уже Дунай перейшли. Під час Великої Ради вирішили ставати супроти них разом із ляхами.

      Андрій ляснув себе долонею по коліну.

      – Ну, нарешті! Без діла сидіти радощів мало. Ех ти доле моя, доле… Я би ще зараз поїхав! – він підхопив кобзу, що лежала порад, і почав перебирати струни.

      Максим сприйняв новину спокійніше. Він байдужно посмоктував люльку, потім запитав, звертаючись до Микити:

      – А сам що мислиш?

      – А я що? З ляхами, то з ляхами…

      – Не думав, що Бородавка згодиться. Хіба подарує їм Косинського, Наливайка?.. Унію нарешті?

      – Напевне, вже подарував. Урешті, його на Раді сам митрополит благав. Козаки погодилися… Сагайдачний до короля поїхав, вигідні умови виторгував. Він старшина розумний, може, й чого витребує…

      – Ой, не віриться.

      – Побачимо. Наше діло бути там, де отаман зі старшиною, а вони нехай про решту думають.

      Тим часом Кульбаба, переповнений відчуттям козацького щастя, відклав кобзу.

      – Нарешті! – повторив і схопив Микиту в обійми. – Дай розцілую тебе, братику, за таку новину!

      Він щосили стиснув Микиту, весело при цьому сміючись. Микита, який сам міг похвалитися неабиякою силою, відчув міць ведмежих обіймів.

      – Чекай,