Хотин. Ю. В. Сорока

за інших знаєш.

      – А чому ліпше? – удавано образився Андрій.

      Микита подав руку другому побратимові.

      – Здоров був, Максиме!

      – Здоров, братику!

      – Як справи? Уполювали що?

      – Ще б не вполювати, – хвалькувато відказав Андрій. – Тарпана за сто кроків, першою кулею! Горбоносику, скажи!

      Максим засміявся.

      – Поцілив, поцілив. А от на біса він тобі був потрібен?

      – Це ти від заздрощів… А як я його? Щек! Тільки й ногами дриґнув!

      Микита Непийпиво й собі почав сміятися. Нарешті він відчув себе серед справжніх друзів. Уже кілька тижнів вони мандрували степом у пошуках дичини й можливості розвіяти нудьгу, що опановувала всіх справжніх запорожців у занадто великих перервах між походами. Тоді вони, покинувши душні курені й остогидлі шинки, розходилися степами і плавнями. Полювали, ловили рибу, а головне, дихали на повні груди незрівнянними ні з чим пахощами свободи. Насолоджувалися дикою волею і власною силою виживати серед первісної природи.

      Кілька днів перед описуваними подіями Микита Непийпиво залишив друзів у степу й погнав коня на Січ. Відчував, що насуваються великі зміни у розміреному степовому житті… І відчуття його не підвели – застав на Базавлуку щось із кількасот козаків, залишених для залоги на випадок татарського наскоку. Решта пішли на з'єднання з гетьманом Бородавкою, який, зібравши полки в урочищі Суха Діброва, під Києвом, вирушав до далекого волоського Хотина. Вів Низове Військо сам кошовий Семен Шило. Тепер стало зрозумілим, чому на чайках, які відходили тиждень тому, пішов отаманом військовий суддя Дурило – кошовий очікував загального походу.

      Переночувавши в незвично порожньому курені, Микита нашвидку зібрав чималенький запас пороху та куль і кинувся у зворотний шлях. Треба було поспішати. Однак степова спека вирішила по-своєму, і до Савур-могили він наблизився лише надвечір другого дня…

      – Чуєш, Микито, ну що там? – відірвав Микиту від думок зацікавлений голос Андрія Кульбаби.

      Микита озирнувся. На округлій галявині, що надійно ховалася серед високих трав, зручно розташувався крихітний козацький табір. З головою ховалися тут двійко коней, які уважно вибирали м'якими губами кращі стеблини соковитої трави з великої копиці. У ніздрі били пахощі свіжоскошеного сіна. До них примішувався й запашний аромат вогнища, що на ньому весело булькало у чималенькому казані. Біля вогнища лежали кульбаки, під ними було намощено зручні лежанки з тієї самої трави. Цілим оберемком звалено зброю, порохівниці, лядунки і баклажки.

      – Добре ви влаштувалися, – помітив він. – Що на вечерю?

      – Тетеря, – ліниво відповів Максим Горбоніс. Він узяв кілька гілок хмизу і почав підкидати їх у вогнище. Яскраві язики полум'я одразу ж затанцювали, вилизуючи оксамитово-чорні боки казана.

      – Вона ще вариться. У Січі що? – не вгавав Кульбаба.

      Микита підійшов до коня і почав нишпорити в одному з саків.

      – Десь сало мав, затовкти…

      – Не треба, – махнув рукою Горбоніс. –