Любий друг (збірник). Ги де Мопассан

питання.

      Він сів у крісло, на яке вона показала, і коли відчув, як утнулось під ним пружне й ніжне оксамитове сидіння, коли відчув, як підхопив і оповив його пестливий фотель, м’яко підтримуючи спинкою й набитими ручками, йому здалось, що він входить у нове чудове життя, опановує щось чарівне, стає чимось і знаходить порятунок; і глянув на пані Форестьє, що не зводила з нього очей.

      Вона була в блідо-синій кашеміровій сукні, що добре облягала її гнучкий стан та опуклі груди.

      Голі руки й шия виступали їй з-під піни мережива, яким були оздоблені корсаж та короткі рукава, а зачесане високо волосся, що кучерявилось трохи на потилиці, лежало над шиєю легкою хмаркою білявого пуху.

      Дюруа заспокоївся від її погляду, що не знати чому нагадував йому погляд дівчини, здибаної вчора у Фолі-Бержер. Очі мала сірого, блакитно-сірого кольору, що надавав їм чудного виразу, ніс тонкий, губи міцні, підборіддя трохи м’ясисте, обличчя неправильне й принадне, миле й лукаве. Це було те жіноче обличчя, якого кожна риса має особливий чар і значення, якого кожен рух ніби каже щось або ховає.

      Трохи помовчавши, вона спитала:

      – Давно ви вже в Парижі?

      Він відповів, опановуючи себе:

      – Лише кілька місяців, пані. Я служив на залізниці, але Форестьє подає мені надію, що завдяки йому я зможу взятись до газетярства.

      Вона всміхнулась виразніше й прихильніше і промовила, знизивши голос:

      – Знаю.

      Дзвінок знову задзвонив. Лакей оповістив:

      – Пані де Марель.

      Це була маленька чорнявка, з тих, що звуть чорнухами.

      Вона моторно ввійшла і була ніби змальована, вилита з голови до п’ят у темній простенькій сукні.

      Тільки червона троянда в чорному волоссі непереможно приваблювала очі, немов відтінюючи її обличчя, підкреслюючи її особливий характер і надаючи їй потрібної жвавості й раптовості.

      За нею йшла дівчинка в короткій спідниці. Пані Форестьє схопилась:

      – Добридень, Клотільдо.

      – Добридень, Мадлено.

      Вони поцілувались. Потім дитина з певністю дорослої підставила чоло.

      – Добридень, кузино, – сказала вона.

      Пані Форестьє поцілувала її, потім почала знайомити гостей:

      – Пан Жорж Дюруа, щирий приятель Шарлів, – пані де Марель, подруга моя, трохи й родичка. – І додала: – Знаєте, в нас по-простому, без церемоній і пишнот. Згода, правда ж?

      Молодик уклонився.

      Але двері знову розчинились, і ввійшов присадкуватий товстун, куций і круглий, під руку з високою вродливою жінкою, вищою за нього й багато молодшою, вишуканою в манерах і з поважною ходою. Це був пан Вальтер, депутат, фінансист, людина грошовита й ділова, єврей-південець, директор «Французького життя» зі своєю дружиною, вродженою Базиль-Равальо, дочкою банкіра.

      Потім, одне по одному, з’явились Жак Ріваль, дуже елегантський, та Норбер де Варен, що в нього комір фрака блищав, натертий довгим волоссям, яке спадало на плечі, посипані дрібною білою лупою.

      Краватка