Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек

і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитись і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости під різками вони зізналися, що в усій околиці немає жодної луки, якої б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, признались і в тому, що біля Ражіце саме перед жнивами зовсім випадково впень вигорів лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, яку підстерегли з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок із черешень, безліч недогризків зелених яблук і чимало інших смачних речей.

      Однак нещасний скаутів батько все ж таки не міг заспокоїтись.

      – Що я наробив? – тужив він. – Пропала моя добра слава!

      – Авжеж, пропала, ще й на ціле життя, – підтвердив Швейк із властивою йому щирістю. – Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є. Почитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. У лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж із доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.

      У коридорі пролунали енергійні кроки, в замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув Швейкове прізвище.

      – Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так-то вже й поспішаю.

      Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його сходами на другий поверх. У кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок із бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка.

      – Отже, ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?

      – Зовсім звичайнісінько, – відповів Швейк, – я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, щоб мене викидали з божевільні без обіду, так немов я їм якась вулична шльондра.

      – Знаєте що, Швейку, – ласкаво сказав пан комісар, – навіщо нам тут, на Сальмовці, з вами сваритись? Чи не краще відправити вас до поліційного управління?

      – Ви, пане комісаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечері до управління – це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.

      – Дуже радий, що наші думки збіглися, – весело завважив комісар поліції. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?

      – Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – відповів Швейк. – Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.

      Чемно вклонившись, Швейк зійшов із поліцаєм униз до вартівні, й за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці й Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch».[56]

      На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного

56

«Книга запису арештантів» (нім.).