Мартін Іден. Джек Лондон

в нього й справді блищать очі, – погодилась, – і комірця немає, а як ішов, надів. Може, й випив чарку-дві.

      – Та він на ногах ледве стоїть, – запевняв її чоловік. – Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої.

      – То він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок, – зауважила вона. – Там же темно.

      Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім'ї.

      – А я кажу тобі, що твій дорогий братик п'яний.

      Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка.

      – Кажу тобі, що це в нього від батька, – звинувальним тоном провадив містер Хігінботем. – І так само подохне десь у канаві. От побачиш…

      Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодилися на тому, що Мартін повернувся п'яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання.

      – Еге ж, добрий приклад для дітей, – раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини, бо часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила. – Коли ще раз прийде отакий, хай забирається звідси геть. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб він п'яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей…

      Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.

      – Так, деморалізував, інакше й не скажеш.

      Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою й шила собі далі. Містер Хігінботем знов узявся до газети.

      – Він заплатив за минулий тиждень? – гримнув поверх газети.

      Вона кивнула головою й додала:

      – У нього є ще трохи грошей.

      – Коли він уже вибереться у плавання?

      – Та, певно, коли витратить усе, що заробив, – відповіла вона. – Учора їздив до Сан-Франциско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирає.

      – Усяка матросня, і туди ж! – чмихнув містер Хігінботем. – Перебирає!

      – Він казав про якусь шхуну, що має пливти в далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.

      – Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з візком, – сказав містер Хігінботем холодно. – Том пішов од мене.

      Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

      – Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті плататимуть більше, ніж я можу.

      – Я ж казала тобі, – вигукнула жінка. – Йому таки слід було більше платити.

      – Слухай, стара! – люто гримнув Хігінботем. – Тисячу разів казав тобі – не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.

      – Та мені байдуже, – промимрила вона, – але Том порядний хлопець.

      Чоловік пронизливо глянув на неї.