Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi. Валерій Солдатенко

збройних сил, яка конкретизувалася в планах українізації армії.

      Слід сказати, що тривалий час чіткої уяви у лідерів Української революції щодо цього надважливого питання не складалося. Так, ведучи мову про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що «загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…». Однак тут же він наголошував, що «українське військо, – поки не буде замінене міліцією, – хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше, як при оголошенні війни».

      Інші керівники українського визвольного руху теж не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за найшвидшу організацію національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді трималися відмінних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій, – доводив заступник голови Центральної Ради. – Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

      В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при самій постановці цього питання. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого висунули питання про національні військові формування як питання нагальної політичної практики.

      Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше розв'язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті і в тилу, в Україні і в Центральній Росії, на Кавказі і в Сибіру – всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також роковин смерті Т. Шевченка. До робітників,