Менсфілд-парк. Джейн Остин

надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав:

      – А де ж Фанні? Вже пішла спати?

      – Ні, чи, може, я просто цього не знаю, – відповіла місіс Норріс. – Вона щойно була поруч.

      Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами.

      – Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, – так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини – вилежуватися на канапі.

      Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши:

      – Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі.

      – Фанні, – мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, – мабуть, у тебе болить голова.

      Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.

      – Щось мені не віриться, – сказав він. – Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося?

      – Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки.

      – Ти виходила надвір у спеку?

      – Виходила? Ну звісно ж, – сказала місіс Норріс. – А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години.

      – Так, справді, Едмунде, – втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. – Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.

      – Фанні зрізала троянди?

      – Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, – більше чекати нема куди.

      – Авжеж, нічого не можна було вдіяти, – докинула місіс Норріс, уже лагідніше. – Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.

      – Оцет у неї, – мовила леді Бертрам, – він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому.

      – Що? – вигукнув Едмунд. – То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила