Я дарую тобі смерть…. Наталья Дурунда

помітив кругловидий червонощокий магнат. Через перекладача пояснив, що володіє вугільними шахтами. Хлопці хоч на вигляд охлялі, але то з дороги. Тиждень дає їм на відгодівлю і до роботи. Платитиме добре. Українці, мовляв, у нього постійно трудяться. І вже за рік повертаються додому при гарних статках.

      – Наш агент показував папери, де пропонують роботу на заводах і фабриках, – згадав про агітаційні листівки Олекса.

      Він і справді їх читав, бо один з групи сільських чоловіків був письменний. Ще дитям служив у пана та й слухав, як там його дочку, молоду панночку, навчають граматиці. Кмітливий хлопчик і собі запам’ятовував складні символи, а потім на землі прутиком виводив букви, уголос складав з них слова. Мати аж рота роззявила, коли почула, як малий читає.

      – Ти умієш читати й писати? – раптом почув чисту рідну мову Олекса. – У мого пана – велика ткацька фабрика. Така, як ти читав у листівках, – просяяв білозубою усмішкою незнайомець. – Освічені робітники йому потрібні.

      – Нащо? – не зрозумів Олекса. Адже усі його хлопці йдуть з іншим паном на шахти. Не розірвуться ж на чужій землі. – Я ж вашої мови не знаю.

      – Ремонтуватимеш обладнання, – ввічливо пояснив молодий чоловік. – Я допомагатиму з мовою. Працюю у свого пана вже не перший рік. Він – добрий чоловік. Тобі неабияк пощастило, – багатозначно скосив очі у бік Олексових товаришів, даючи зрозуміти, що у шахтах їх чекає пекло.

      Токарчук завагався. Хоч у шахті не бував – здогадатися, яка то робота не важко. Може, йому і справді доля усміхнулася?