Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці. Сборник

обоє просто додому.

      Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.

      За потрійну платню

      Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.

      Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.

      Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.

      І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:

      – Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!

      – Який же ти у біса візник! – розсердився пан.

      – Адіть, і ви не знаєте дороги.

      Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:

      – А що ти там жуєш?

      – Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!

      «Тьху! – скривився пан. – Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…

      Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:

      – А що ти там жуєш?..

      – Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!

      – Може… може, і мені даси? – просить пан.

      – Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.

      – Доки ти його знайдеш, я тут одубію.

      – Тоді прошу красно!..

      Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.

      Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.

      – У тебе, – каже візникові, – мабуть, воляче горло – таку погань їси!

      А візник уже регоче, аж за черево береться…

      Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.

      Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов.

      Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.

      Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.

      Плодівник

      Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком – Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.

      – Іване, що то в тебе за собака? – питає пан. – Скільки живу,