Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці. Сборник

чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.

      У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.

      Каже наймит:

      – Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.

      Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.

      Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.

      – Олексо, де мій Муцик?

      – Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.

      – Та за що?

      – Пішли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозі Муцик мені каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всім людям розповісти, що наш піп ходить до твоєї жінки, а ти не знаєш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я і архієпископові про все напишу». Я розізлився і як дав йому, то Муцик лише ніжки протягнув. Він хотів мене з жінкою розлучити. Ходіть, отче, хай вам покажу, де він закопаний. То скільки вам заплатити за шкоду?

      – Не треба нічого платити. На тобі ще п’ятсот карбованців за те, що ти добру справу зробив.

      Як мужик пана дурив

      Іде чоловік з сокирою, а бариня сидить під вікном.

      – Чим ти, – питає, – мужик, займаєшся?

      – То де діжку, – каже, – наб’ю, де дров нарубаю.

      – Наймись до мене.

      – Та й найміть.

      – Ось набий мені цю бочку, – каже. – І дає йому уперед гроші.

      Він узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.

      Приїздить пан, побачив ту бочку.

      – Що се, – питає, – таке?

      – Та се, душенько, мужик надув.

      – От я запряжу тройку коней, так я його дожену.

      Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче держить того дуба. Пан і питає його, чи не бачив він тут мужика з сокирою.

      – Еге ж, – каже, – бачив.

      – А що, я його дожену?

      – Ні, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кіньми догнав.

      – Так бери коні, дожени.

      – Давайте сто рублів та постійте, оцього дуба подержте.

      От пан став під дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловіка і духу немає. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».

      Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!», а дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму тройку коней, я його дожену».

      Наздоганяє того чоловіка вже на другій тройці.

      – Чи не бачив ти, – питає, – тут такого-то чоловіка?

      – Еге ж, – каже, – бачив.

      – Що ж, я його дожену?

      – Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то й догнав би.

      – Так бери та дожени.

      – Ніколи, пане, треба солов’я стерегти.

      А він як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоїть.

      – На тобі сто рублів, біжи дожени його, а я твого солов’я постережу.

      Узяв той і коні, і гроші, тільки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє чоловіка, а той у дупло вліз та й виглядає відтіля.

      – Чи