Яса. Том 2. Юрій Мушкетик

сорочку, гризетову керсетку, як заквітчували голову. Всі ці дні вона думала про те, що має статися. І здавалося їй, була готова на все. В ній змалку жили суворість і владна рішучість, її нелегко було скривдити, й вона вибрала собі спосіб, що, як їй здавалося, єдиний був достойний її роду і її честі. Вибрала спокійно, без каяття і розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно – заспокоїлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руці. Серце билося шалено, й такий її опанував страх, що цокотіли зуби.

      Ще дужче вона налякалася, коли помітила біля дверей панської горниці того чорного, похмурого, з непривітними очима юнака – гайдука, якого бачила на греблі біля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирізаний з дерева, його тонкі губи мовби злилися воєдино, очі некліпно дивилися кудись у куток.

      Пан помітив Лукинин страх. Сидів у кутку невеликої кімнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики світла трисвічник, а над головою висіла клітка з двома жовтими пташками.

      – Чого злякалася? – мовив пан. – Мабуть, нарозказували тобі всякого. Дурниці все те. Поклади рушники он туди.

      Під стіною стояла оббита жовтим сап’яном отоманка, на ній Лукина й розстелила рушники.

      – Потім покажеш. Розстели отой, верхній. Що ж, гарний. Іди сюди. Йди, я не кусаюся.

      Лукина облизала смаглі темно-вишневі губи, підійшла.

      – Сідай сюди! – наказав пан голосом, якому Лукина не осмілилася спротивитись.

      Сиділа на стільці, дивилася вбік.

      – Ти ткачиха гарна. Що ото таке?

      Лукина звела очі.

      – Рядно… заткане квітами і звірами.

      Звірі були дивовижні: з людськими головами, а риби – з жіночими тулубами.

      Пан засміявся.

      – Молодець. Гобелен називається. Вісім років його ткали.

      – Вісім років! – зірвалося з Лукининих вуст, і вона глянула на пана, чи він не жартує.

      Пан не жартував. І дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе відмітила, що обличчя в пана мужнє, тільки вже не молоде, й надто великий лоб, ще більшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубі. Вони зустрілися поглядами, вперше за весь час зустрілися як людина з людиною. У погляді Лукини були страх і моління, погляд пана не виражав нічого.

      – Не бійся, дівчино, – сказав пан. – Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти мені сподобалася. Але я ні до чого тебе не неволю. Захочеш – підеш звідси, як і прийшла. Зрозуміла? Ось за це й вип’ємо.

      І налив з високої горлатої пляшки у два срібні келихи жовтого вина.

      – Випий. Ти такого не куштувала.

      – Я не пила ніколи нічого, крім узвару.

      Пан знову сміявся.

      – Розказуватимеш потім дівчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твоє здоров’я, дівчино.

      Лукина пригубила келих.

      – Ні, так не годиться, – сказав пан. – Я п’ю твоє здоров’я, ти – моє. Хочеш, щоб я захворів?

      Мусила випити. Вино справді було солодке й ніби зовсім не п’янке. Пан змусив Лукину