Яса. Том 2. Юрій Мушкетик

відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але… чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.

      – Тоді дай поцілувати.

      – Овва, – взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.

      Він спритно зняв відра і поставив додолу.

      – Оддай, – тихо сказала вона.

      – Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.

      – Коли це потім?

      – Як… надивлюся на тебе.

      – Дивися. За це грошей не беру.

      – Ти пробач, – сказав Філон і знову подивував сам собі: адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. – Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…

      – А ти ходиш? Сюди, до нас?

      – Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…

      – Дивися, щоб вони не впіймали тебе. – Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.

      – Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.

      – Там мати чекають, – занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.

      – Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, – попросив Філон.

      – Не знаю… Завтра я їду в місто на базар.

      – З ким?

      – Із Зінькою.

      І зникла за хвірткою.

      Філон прийшов додому й одразу до батька:

      – Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.

      – Чого це тобі заманулося його везти? – здивувався батько.

      – Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.

      – Кому зараз треба в місті дрова, – заперечив батько. – Ціна низька.

      – Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.

      Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.

      Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, – продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.

      Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата – міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька – появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.

      – Сідайте, хто з товаром, – запросив мовби жартівливо.

      Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:

      – Звідки такий вощик?

      У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішка.

      – Спасибі, – сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.

      Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:

      – А вона не впаде?

      – Вона таких вас півкопи на гору звезе, – одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно