Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

вище. Правда, ширяв високо й так ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсідалося на землю, то знову зривалося вгору; одвіку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старі гіллясті дерева обкидані їхніми гніздами, наче козацькими шапками, – мало біля Січі поживу, але й запорожці мали для вправ дармову рухливу ціль. Ніякого іншого птаха, опріч хижого луня та ворон, січовики не чіпали. Надто райським життям насолоджувались горобці, були такі куреняни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевів на них пашні і його джура Лаврін, горобці та синиці вертілися біля їхнього прикомірка, Сірко казав, що вони скоро сідатимуть їм на голови.

      Збоку гурту, дженджуристо поставивши на колоду ногу в шагреневім сап’яні, стояв Гук, кривив у глузливій посмішці губи. Різні його очі – темніше і світліше – одверто сміялися, й той їхній насміх був неприємний. І ніхто не міг стерти з тих вузьких губів посмішки, бо лунь і далі плавав у повітрі, а сам підписар поки що не брав до рук рушниці. І всі знали: якщо він її візьме, то влучить. Не дивина: поміж запорожців ходила чутка, ніби підписар стріляв у хрест. Отож – чортові в заклад душа, а йому – непомильний стріл. Здавалося, нащо йому той стріл? Має інше оружжя – перо й каламар! Гук тішив своє самолюбство, а мав його на цілий курінь. І хоч продати чортові в заклад душу справа богопротивна й страшна і ніхто із запорожців наодинці з Гуком не захотів би поїхати в плавні (й то зовсім не через те, що він брехун і хвалько), але шану, до якої домішувалась острашка, підписарю оддавали.

      Сірко посміхався в колючого вуса. Вчив підписаря стріляти сам й добре пам’ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далі в них закипіла змага, і Гук переводив на порох усі, які вдавалося дістати, гроші. Сіркові стало весело. Йому захотілося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один постріл, і ширококрилого птаха ніби кинуло вгору, далі він швидко-швидко замахав крильми й полетів геть. Видно, куля пройшла під самі крила, опекла луня гарячим повітрям, перестрашила.

      Лаврін Перехрест опустив фузію, з якої курівся димок, вдавано байдуже розглядав насічку на курку.

      Запорожці кепкували з невдатного стрільця, а Сірко та Лаврін несамохіть зглянулись між собою, й кошовий зрозумів усе. Ховаючи у вуса посмішку, примружив око й сказав підступно, одначе підступність ту вловив тільки Перехрест:

      – А ти, Лавріне, часом не продав нечистому душі? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курінь – для чортячого племені.

      Козаки засміялися, а Лаврін ображено стріпнув темнорусим чубом з-під сивої шапки, одвернувся. Такий він завжди: стріпне чубом, зіб’є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або піде геть. У тій своїй маленькій погорді він особливо гарний: високе чоло, брови врозліт, великі очі, а в них чистота і якась добра таїна, яку хочеться осягнути.

      Й одразу в Сіркових очах погасли вогники, й він навіть пошкодував на свій жарт. Згадав, що має прощатися з Лавріном, –