Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

стулив губи Черняченко і глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцім здивований, а десь у глибині зачаїлися презирство і ненависть. Шляхетні городові козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобігали перед ним, хотіли б його приборкати і хотіли… знищити. Ба – знищити непросто. Можна поламати власні зуби.

      – А хто, помисли собі, маючи до мене милосердя, міг сплатити такі гроші? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Ліва брова кошового підвелася вгору, виказуючи його гнів. Отаман був грізний, на його темної бронзи обличчі, як і перше, не здригала жодна риска, але воно пашіло вогнем.

      Запала тиша, аж було чути передзвін ковальських молотів та голосне гахкання довбні – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в світлиці примеркло й стало незатишно.

      Злість поймала Сірка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злість. Вона не пронизувала наскрізь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полиці, засліплювала в одну мить. Тільки та мить і була для нього важкою і небажаною. Намагався не віддатися на волю гніву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, яріє, почуває в тому насолоду, – насолоди від того не почував. Він гасив гнів, од того вогню засвічувався інший вогонь – гіркої іронічності, кпину. Опріч того, зараз Сірко подумав, що оця його війна з гетьманом через посла – марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зіщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малів на очах. І крутилася Сіркові на мислі, вироювалася думка, яка закільчилася по дорозі до канцелярії: гетьман і Ромодановський – одне, а нарід – інше. Січ од віку стояла за поспільство. Старшини ж обома ніздрями ловлять запахи, які несе їм ляський вітер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспільство. Вже майже по всіх великих містах стоять царські гарнізони. Те – супроти угоди, яку уклав Хміль. Отож і спробуй дійти з ними згоди, домовитися по щирості. А з ким нині можна дійти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?

      Кошовий постояв хвилю й сказав тихо і владно:

      – Шкода мені слів, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдіть, посли, у ванькир і чекайте нашого рішення.

      Побачивши в очах Заволоки панічний жах, додав, опускаючись на лаву:

      – Ми люди вольні, послів не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на наші голови немало лихих слів. Просто беремо речинець для розмислу.

      Цими словами заспокоював і застерігав воднораз. Намагався перебігти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацій. Його обійняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж і псяюха», – згадав Черняченка й знову скипів гнівом.

      Посли виходили у бічні двері, а з сінешніх виткнулася чубата голова Лавріна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

      – Пане кошовий, – приступив так близько,