Без козиря (збірник). Петро Панч

зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потім затиснув під пахву і тюпцем побіг на пустир.

      У бур'янах за висілком із рота невідомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, і він раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерілий від несподіванки, кинув невідомого на землю і вдарив по голові кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своїми пальцями:

      – Пошукай затичку!

      Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.

      Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.

      – Тікаймо!

      Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.

      Із селища чулося поспішне тупотіння.

      – Тікаймо! – крикнув Мостовий.

      Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.

      Додому

      Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.

      Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:

      – Ти вчора бачив своїх хлопців?

      Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.

      – Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?

      – Ну то що?

      Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:

      – Я тебе питаю – бачив?

      З хатини визирнула злякана Харита.

      – Я сама, я сама. Вставай, синку.

      – Ну бачив! – обізвався Ілько.

      – Коли?

      – Гараська в шахті бачив.

      – А другого?

      – Ну чого ти в'їдаєшся до хлопця? Ну забіг до нього увечері на хвилинку Митько Куций, так хіба вже йому не можна і з товаришами водитися?

      – А ти доглядай там горшків. Коли він забігав?

      Ілько вже зовсім розбуркався і сів на своїй постелі:

      – Як тільки я в хату повернувся, і він прийшов.

      Митько Куций, як казав Ілько, був недовго і жалкував, що не застав батька вдома.

      – Я йому сказав, що ви пішли, мабуть, до Убогого, так він і побіг за вами.

      У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумніву, що в бур'яні на нього в останню хвилину дивилися очі Митька Куцого. Щоб на всякий випадок відвести від себе слід, Байда тут же придумав маневр:

      –