Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

але біль навчає лише жалості до себе.

      Політика ватри

      Лоґен незграбно посунувся в сідлі та примружено глянув угору, на нечисленних пташок, що кружляли над великою пласкою рівниною. Трясця, ох же ж і боліла в нього дупа! Стегна в нього натерлись, а ніс забився кінським запахом. Він ніяк не міг усістися так, щоб було зручно яйцям. Вони неодмінно здушувались, хоч як часто він пхав руку під пасок, аби їх посунути. Ця подорож багато в чому ставала збіса незручною.

      На Півночі він розмовляв у дорозі. Хлопчиськом розмовляв із батьком. Юнаком розмовляв із друзями. Під проводом Бетода весь день розмовляв із ним, бо тоді вони були близькі, майже як брати. Балачки відвертають увагу від пухирів на ногах, голоду в животі, нескінченного клятого холоду чи того, кого напередодні вбили.

      Колись Лоґен сміявся з оповідок Шукача, поки вони сунули крізь сніг. Роздумував над тактикою разом із Тридубою, поки вони їхали крізь багно. Сперечався з Чорним Доу, поки вони брели крізь болота, і жодна тема не здавалася їм надто дрібною. Він свого часу навіть перекинувся одним-двома жартами з Хардінгом Мовчуном, а таким міг похвалитися мало хто.

      Він стиха зітхнув. Зітхнув протяжно, болісно, так, що аж у горлі зашкрябало. Добрі, звичайно, були часи, але для нього вони вже давно скінчилися, залишились у сонячних долинах минулого. Ті хлопці возз’єдналися з землею. Усі вони замовкли назавжди. А ще гірше було те, що вони покинули Лоґена хтозна-де з цією компанією.

      Великого Джезаля дан Лютара з усіх історій цікавила лише власна. Він увесь час старанно сидів прямо й гордо, задерши підборіддя й демонструючи свою зарозумілість, вищість і презирство до всього, як юнак демонструє свій перший меч задовго до того, як дізнатися, що це не привід для гордощів.

      Баяза не цікавила тактика. Якщо він і розмовляв, то лише гарикав окремі слова, «так» чи «ні», суплячись на нескінченну траву, як людина, що припустилася жахливої помилки й не знає, як її позбутися. Його учень теж неначе змінився, відколи вони поїхали з Адуа. Став тихий, строгий, спостережливий. Брат Лонгфут відійшов рівниною вперед, розвідуючи маршрут. Так, певно, було найкраще. Усі інші взагалі не розмовляли. Навігатор же, як мусив визнати Лоґен, був занадто балакучий.

      Ферро їхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зігнувши плечі й насупивши брови в постійному невдоволенні; довгий шрам у неї на щоці виділявся насиченою сірістю, а сама вона докладала всіх зусиль до того, щоб інші поряд із нею здавалися мішками сміху. Вона хилилася вперед, до вітру, тиснучи на нього так, ніби сподівалася завдати йому болю своїм обличчям. Лоґенові здавалося, що навіть із чумою жартувати веселіше, ніж із нею.

      Ось вона, весела компанія. У нього опустилися плечі.

      – Коли ми дістанемося краю світу? – запитав він Баяза без особливої надії.

      – Ще нескоро, – пробурчав маг крізь ледь розтиснуті зуби.

      Тож Лоґен їхав далі, втомлений, зболений і знуджений, і стежив за нечисленними птахами, що поволі ширяли над нескінченною рівниною. Гарними, великими, жирними птахами. Він облизав