Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

але їй не хотілося, щоб їй роз’юшили обличчя, як тому здорованеві, Каменеломові. Не хотілося, щоб її проштрикнули мечем, щоб їй розбили коліна, наполовину відірвали голову.

      Усе це аж ніяк не вабило.

      Але він був надто близько для пострілу, а якби вона побігла, він би підняв інших, а в них були коні. Бійка, мабуть, усе одно б їх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зуміла втекти серед безладу. Зовсім не ідеально, та який у неї вибір? Вона поволі скинула торбу з плеча й опустила на землю її, а тоді – лук і сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темряві злегка торкнувшись руків’я пальцями, і він зробив те саме.

      – Тоді гаразд, біляче. До роботи.

      – Може, є ще якийсь шлях.

      Вона з підозрою придивилася до нього, готова до хитрощів.

      – Який шлях?

      – Залишитися з нами. Потерпіти кілька днів. Якщо ти не передумаєш, то що ж, я допоможу тобі скласти речі. Можеш мені довіряти.

      «Довіряти» – це слово для дурнів. Це слово люди вживають тоді, коли збираються зрадити. Якщо він посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч і відітне йому голову. Вона була готова.

      Але він не пішов уперед, а вона не відступила. Він стояв на місці, вимальовуючись у пітьмі великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями руків’я вигнутого меча.

      – Чому я повинна тобі довіряти?

      Великий біляк знизав важкими плечима.

      – А чому ні? У місті я допоміг тобі, а ти допомогла мені. Нарізно ми обоє могли б загинути. – Їй подумалося, що він і справді їй допоміг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. – Настає такий час, що треба на чомусь зупинятися, хіба ні? Ось у чому проблема з довірою: рано чи пізно треба просто почати довіряти без вагомих причин.

      – Чому?

      – Інакше скінчиш отак, як ми, а кому таке треба?

      – Гм.

      – Пропоную тобі домовленість. Ти прикриваєш спину мені, а я – тобі. – Він повільно тицьнув собі у груди великим пальцем. – Я дотримаю слова. – Він показав на неї. – Ти дотримаєш слова. Що скажеш?

      Ферро замислилася. Біганина надавала їй свободу, але не надавала більш нічого. Біганина привела її за роки страждання на самісінький край пустелі, в оточення ворогів. Вона втекла від Юлвея, і її мало не здолали пожирачі. Та й куди їй бігти тепер? Тікати за море до Канти? Може, великий біляк і має рацію. Може, настав час припинити біганину.

      Принаймні допоки вона не зможе злиняти непомітно.

      Вона прибрала руку з меча, повільно склала руки на грудях, і він зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на місці, стежачи одне за одним у темряві й мовчанні.

      – Гаразд, біляче, – пробурчала вона. – Я, як ти кажеш, залишуся, і подивимось. Але я ніякої хріні не обіцяю, зрозумів?

      – Я не просив щось пообіцяти. Моя черга постояти на варті. А ти відпочинь.

      – Я ж тобі казала: відпочинок мені не потрібен.

      – Як хочеш, але я сяду.

      – Згода.

      Великий біляк почав обережно опускатися на землю, і вона теж. Вони сіли,