Святослав (укр.). Семен Скляренко

велиш, все зроблю.

      І, лежачи на твердому своєму ліжку, Ярина довго розповідала, як годиться входити до стравниці, вклонятись князям, подавати їм страви.

      Малуша сиділа біля ліжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповідає все це їй не при своєму умі, а марить у тяжкій хворобі.

      Проте тільки за стінами Гори почало дніти, Ярина встала, одяглась, помолилась і пішла до кухні. Малуша пішла слідом за нею і, помітивши, що ключниця аж хитається, кілька разів подавала їй руку: вона боялась, що стара жінка впаде.

      Поратись того дня ключниці Ярині було дуже важко. І сталось все зовсім не так, як гадала Малуша. Вони всі разом вчасно приготували страви; коли князі увійшли до стравниці, їм, як і завжди, назустріч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

      – Малушо! Іди за мною і роби, як я говорила.

      Малуша зрозуміла, що їй доведеться вийти до стравниці, швидко причепурилась, пішла слідом за ключницею. У стравниці вона стала біля порога, низько, як веліла Ярина, вклонилась княгині й княжичам, потім підвела голову.

      Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе дивитись в обличчя княгині, побачила сиве волосся, гострі очі, стиснуті уста.

      – Як тебе звуть? – запитала княгиня.

      – Малуша, – відповіла дівчина.

      – Що ж, спробуємо, – промовила княгиня. – Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухні, а ти порайся тут, у стравниці.

      Малуша ще раз низько вклонилась князям.

      І вона цього дня робила все так само, як і Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала міцні руки, швидкі ноги.

      Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку відчувала на собі гострий погляд княгині Ольги, розуміла, що вона слідкує за нею. Молода дівчина ніяковіла, тремтіла, боялась, бо знала, що від одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. І все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бігала з стравниці до кухні, носила сніданок, приймала посуд. Нарешті вона помітила, що княгиня вже не слідкує за нею, і їй стало набагато легше, вільніше. Наприкінці ж снідання княгиня обернулась до неї, сказала, ніби гривну подарувала:

      – Либонь, ти зумієш, дівчино, працювати. Так і роби надалі.

      І навіть Ярина, що сиділа й спочивала в кухні увесь час, поки молода її помічниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожніла і коли всі вони – Путша, Малуша, Пракседа – сіли снідати:

      – Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер і буде. А коли б то ти знала, – додала вона, – як важко потрапити робі до стравниці, а ще більше – служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…

      Ярина не кінчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозуміле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сиділа за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась і притьмом вискочила з кухні.

      Усі дивились їй услід, а Малуша хотіла взяти кухоль води, щоб дати напитись