Святослав (укр.). Семен Скляренко

сказав Добриня, – це – торг, а ото стоїть бог Волос.

      І Малуша довго озиралась на багатоголосий торг і на освітленого полум’ям вогнища бога, що срібними блискучими очима дивився на Подол, Почайну і, як здавалося Малуші, позирав також і на неї.

      Коли ж Малуша одірвала погляд від торгу й бога, то помітила, що вони вже їдуть узвозом і що попереду них, зовсім близько, вималювалась на небі, ніби заступила половину його, висока гора, на вершині якої видно стіни, ворота, міст.

      Але на цей раз Малуша так і не встигла побачити нічого на вершині гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:

      – Отак під щитом і сиди, а вже потім все побачиш.

      Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нічого з того, що хотіла бачити, та й не розуміючи, що замислив і робить її брат. Вона зрозуміла тільки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звірятко, за щитом, бачила тільки руку Добрині, якою він тримав ремінь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кінь, чула, як важко дихає й Добриня.

      А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лівій руці щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотіли по мосту, на якому стоїть кілька сторожів города, ось ворота, біля них ще кілька сторожів. Але Добриня не помилився, він все зробив так, як замислив. Сторожі, які стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на коні й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нічого в нього не запитали. Мовчали сторожі й тоді, коли кінь Добрині рушив у ворота. Скільки тих гриднів проїжджає цими ворітьми – один туди, другий сюди, з Гори їдуть – коні гарцюють, від Подолу підіймаються – коні ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, інший – вівцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забуває.

      Добриня зупинив коня біля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзі – такі ж княжі гридні, як і Добриня. І зараз вони, почувши тупіт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горі.

      – Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тільки ногавицях хлопчина, якого всі прозивали Туром. – Гей, Добринє, де єси бував?

      Добриня нічого не відповів, зіскочив з коня і, поставивши до дерева щит, подав обидві руки Малуші.

      – Правду рече Тур, – закричали тоді кілька гриднів, – де ж бував ти, Добринє, де дістав таку дівчину красну? У печенігів а чи хозарів?

      Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопців, що обступали її колом, сміялись, сіпали за руки, навіть за косиці. Вкрай знітившись, вона відступила, благально поглядаючи на брата.

      Суворий і замислений стояв Добриня. Він співчутливо поглянув раз і вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзів-гриднів і нарешті крикнув:

      – Самі