Володимир. Семен Скляренко

І можна мені взяти подивитись?

      – Дивись, дивись!

      Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

      – Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

      – Дань узяв, – посміхнувся Микула. – Гречка це.

      Віста розгублено опустила руки.

      – А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срібло?

      – Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, він додав: – Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… – Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. – За спокій її душі.

      Віста заплакала так, як плачуть діти, – невтішно, навзрид…

      5

      Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

      – Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, – одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

      – Чого б то я став гордитись, брате? – відповів на це Микула. – І чим?

      – А хто тебе знає? Ми – земляні люди, ти ж воїн… Проте ходімо до дому.

      Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда – Гордій, Самсон, Бавило, і Микула навіть не пізнав їх – недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

      – Бачу, сини в тебе могутні, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.

      – Аякже! – засміявся Бразд. – Так усе йде в світі – одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає – нове виростає… А сини мої справді могутні.

      – У батька пішли, – засміявся й Микула.

      – А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так і є, – в мене, в батька.

      Сини недовго побули в теремі – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотіла частувати.

      – То де ж ти бував? – поцікавився Бразд. – Де ходив?

      – Навіщо запитуєш? – махнув рукою Микула. – Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней…

      Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

      – Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли – давали князям воли, коні, жито всяке… і людей не одинажде давали…

      – Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, – зітхнув Микула. – Як і вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руської землі, лише втратили князя…

      – Що ж, Святославу честь і слава, – спокійно сказав Бразд. – Маємо тепер Ярополка. Достойний