Володимир. Семен Скляренко

ж? – щиро здивувався Микула. – Мені вже тієї їжі доста наносили… І платно я маю ще з походу.

      – А тут нова сорочка й ногавиці, – почув тоді Микула жіночий голос. – Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.

      – Спасибі, спасибі! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.

      Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка – під насадом, де було зовсім темно, чоловік – проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.

      – То й ти, бачу, помічений! – промовив він.

      – Було таке, – махнув рукою чоловік. – Тільки давно, вже й забулося.

      – О ні, – заперечив Микула і торкнувся свого чола, – таке, чоловіче, не забувається!

      Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.

      – Куди ж ти поїдеш? – запитав його чоловік. – І коли?

      – А куди ж? – відповів Микула. – Додому, до Любеча.

      Жінка зітхнула.

      – Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрі, далеко – за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими…

      – І князя Святослава бачив? – запитав чоловік.

      Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.

      Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.

      – Гай-гай! – відповів він чоловікові. – Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі – є такий город над Дунаєм – мій меч князеві Святославу життя врятував…

      Жінка й чоловік напружено слухали, і Микула відчув, що міг би говорити про князя отак і до ранку.

      – А в останню ніч, – вів він, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч і спочивали. Було тихо, як і нині, темно-темно, вої спали, тільки князь Святослав не лягав, та ще я сидів недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рідна земля, ніде кращої немає…»

      – І більш нічого не говорив князь? – сухим голосом запитала жінка.

      – О ні, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповів про себе, просив у гості приїхати, і він пообіцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тоді говорили… І про дочку я його просив.

      – Про дочку? – насторожилась жінка.

      – А я хіба не розповідав вам про неї?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечі, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ… Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село…

      – Звідкіля ж ти, чоловіче, це знаєш? – тихо промовила жінка.

      – А я, коли йшов на брань, був у Києві, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тоді мені одна жона – Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, –