Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

– Господи!.. Він підбіг до Гулака і взяв його під руку.

      – Ви не впізнали професора Костомарова?

      Микола Іванович стояв незворушний, холодно дивився на другого Миколу Івановича, який наближався до нього з розпростертими для обіймів руками – підходив і ніяковів, погляд Гулака відштовхував його, він сповільнював крок і врешті зупинився. Гулак простягнув йому руку, суворо глянув, уклонився і без жодного слова вийшов з дзеркальної зали, залишивши розгубленого Костомарова і прикро враженого цією сценою Горяєва.

      – Колись Бог нас розсудить з тобою, Миколо… – сказав по хвилі Костомаров, дивлячись у той бік, куди подався Гулак.

      – На Божому суді потрібні будуть свідки, – почув тихо мовлене збоку. Повернув голову до незнайомого.

      – З ким маю честь? – спитав.

      – Старший викладач Тифліської гімназії Горяєв, професоре.

      – Свідки, кажете?.. Можливо, будете свідчити і ви…

      – Якщо спотребиться… Тільки не забувайте, що один свідок – це звинувачувач або оборонець, а багато – то вже совість.

      – Я не боюся і тисячі, колего, – зітхнув Костомаров. – Сумління свого не приховував ніколи. Яке вже є…

      Михайло Володимирович Горяєв

      Я з доброї, власної волі живу на Кавказі. Не висланий. А втім, як – з доброї? 1861 року (я тоді закінчував Петербурзький університет) розпочиналися славнозвісні студентські бунти, ви їх повинні пам'ятати, пане Костомаров, здається, тоді вже працювали професором історії в університеті… Та що це я таке кажу – «здається»?.. Вас вносили студенти на руках в аудиторію… Вам неприємно, що я про це згадую? Розумію, розумію, знамениті люди завжди скромні… Більше не буду. Та й, зрештою, ваших лекцій я, на жаль, не слухав…

      Так от… Я теж приєднався до страйкарів, проте не був серед завзятих – одне слово, вабила романтика волі. Мені потім видали диплом, та залишатися у Петербурзі стало небезпечно. Нишпірки з Третього відділу винюшковували всіх замішаних у бунті, і я разом із студентами-грузинами, які квапно поверталися додому, щоб не потрапити до Петропавловської фортеці (Ніколо Ніколадзе, теперішній редактор газети «Обзор», таки відсидів кілька місяців у котромусь із равелінів), разом із славними нині Акакієм Церетелі та Іллею Чавчавадзе виїхав до Тифліса.

      Мене, знаєте, завжди дивує парадокс: Грузія стала місцем заслання та вигнання для росіян і малоросів, а Росія й Україна – для грузинів. Теплий Сибір і холодний Сибір. Хитра підступність царів: розпорошувати демократичні сили, нейтралізувати їх віддаленістю, усамітненістю, відірваністю від національного кореня, змішанням, вавілонським стовпотворенням… А вийшло щось зовсім протилежне: згуртування цих сил, братання, консолідація. Україна дала Грузії Давида Гурамішвілі, Росія підготувала для грузинської просвітницької діяльності Церетелі й Чавчавадзе, художника Майсурадзе і журналіста Ніколадзе; царевич-вигнанець Теймураз Багратіоні став у Петербурзі першим грузинським академіком, який урятував для Грузії «Картліс цховреба»