Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

який день і ніч просиджував за книгами, не водив компанії, як Гулак, і не пив, як ті, що приходили до нього в гості, не виспівував, не декламував віршиків, а гриз науку, щоб віддати її тим, які послали його в світ. Блажен-бо той, хто вміє здобувати мудрість і знання.

      А втім, Гулак і його компанія, здалось мені, не заходили далі стихів і співанок, бо якби щось не теє, то вже давно біля моїх вікон хоча б раз та промайнув формений кашкет околоточного, – то я трохи заспокоївся, однак колишня злість не полишала мене: на якого, прости Господи, біса здобуваєте ви ту мудрість і знання – щоб пропивати їх, проспівувати?

      Я таки зацікавився, хто вони. Гулак сам про себе розповів, то про нього не допитувався. Олександр Навроцький, його двоюрідний брат, – породистий красень, як на мій погляд, міг бути небезпечний хіба що для недосвідчених панянок, а не для держави; учився він на філософському факультеті в університеті, а мешкав у одній кімнаті з Гулаком. Часто заглядав сюди Микола Костомаров, іноді по кілька днів не виходив з квартири; цей був родом з Воронезької губернії, син кріпачки й поміщика-богохульника, за що й убили його селяни; закінчив Харківський університет, а в Київському отримав посаду професора історії; на вдачу спокійний, скромний, дуже неуважливий. І ще якісь навідувалися. Та найбільшу нехіть і навіть небезпеку відчував до отого гострослівного піїта Шевченка, перед яким мало не на коліна падали його товариші. Здався він мені надміру гордовитим. Бачив я одного разу, як обступили його студенти в Ботанічному саду, вірші його читали, плескали в долоні, вигукували, наче він геній, якого ще рідна земля не знала. А він – викуплений кріпак. Я, боронь Боже, ніколи не був прихильником нашого ганебного рабовласництва, але все-таки: хіба ж від землі дається людині така сила духу, шляхетність? Не вірив у неї. Та дуже скоро довелося мені змінити свою думку: дістав якось «Кобзаря» і всю ніч проплакав над його божественною поезією… А тоді ще дужче розсердився: тож ці обидва урвителі, Гулак і Шевченко, з такими талантами і умами люди, свою зірку в чарці втоплять або себе й усе чесне товариство підведуть під острог…

      А Олексій Петров, водно, нидів за книгами і, видко, далі недоїдав, бо був ще більш, ніж раніше, вимоклий та блідий.

      На Великдень 1846 року у Гулака зібралася велика компанія, моя домівка аж дзвеніла гаївками – як уже не виспівували! Дзенькали келихи, лунав сміх, а я думав собі: пропивайте, пропивайте свій розум, вас уже ніщо не врятує, а мій Альоша, якого ви й знати не хочете, ще покаже вам дулю. Ви згорите в хмільному чаду, а він стане адвокатом, який захищатиме знедолених, і дяка йому буде від людей, а вам ганьба. Жаль мені стало вимученого хлопця… Однак признаюся, що супроти волі зродилося й дивне бажання, щоб і він прилучився до тієї компанії, спізнав пристрасті, радощі, сльози, якими живуть урвителі, але його не кликали, і я запросив Петрова до себе на свячене яйце.

      Приглянувся до нього: Альоша нітрохи не змінився – ніби засушив себе в своїй сірості й покірності долі, тільки очі неспокійно бігали, уникаючи мого погляду.