Вода з каменю. Саксаул у пісках (збірник). Роман Іваничук

діалектами, етнічними особливостями, але ж один, історично один народ.

      Коли б не «Енеїда», яка жила свіжо в пам'яті, може б, Маркіян і промовчав, але зараз мовчати не міг: він є, співець окремішнього народу, а той народ має свою мову, історію! Сказав з ледь відчутним роздратуванням в голосі:

      – Виходить по-вашому, що ті православні українці на Сході – зовсім інший народ?

      – Зовсім інший, – категорично відрубав Василевський.

      – Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…

      Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»

      Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.

      Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до підмурів'я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.

      Василевський знав історію Підгорецького замку, він знав історію всіх твердинь в Галичині; Маркіян зацікавився, радник охоче почав розповідати. Так, Ренесанс першої половини XVII століття. Колиска Яна Соб'єського, тут його хрестили, а народився він в Одеському замку…

      – Хмельницький брав Підгорецький замок? – запитав Маркіян.

      – Було таке… То епізод, Маркіяне. Обидва замки належали королеві, потім перейшли в спадок його синові, а той продав їх родині Ржевуських. Одеський – Станіславу, а Підгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотні картин – Рубенса, Ван Дейка, Тіціана, Рембранта, Караваджо, львівського митця Петрановича, підгорецьких майстрів, зібрав кілька тисяч книжок. Та, невпосидний і баламутний, він віддав усе це добро племінникові Леонтію, а самого понесло десь аж у арабські країни. Кажуть, вернувся звідти, ходить у тюрбані, дивакує, бавиться у Запорозьку Січ у Саврані… Леонтій пропадає то у Варшаві, то в Кракові, а щоб замок був під наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…

      – Хто ж він такий, Едмунд?

      – Та ніхто, виродок. То п'є, то оплакує на людях колишню польську могутність, то надовго замикається в замку, і ніхто не знає, що він там робить, кажуть – щось пише, то скликає до замку пройдисвітів, а тоді книги й картини пливуть чортзна-куди. Словом, добродушний меланхолійний злочинець, якому місце в божевільні.

      Бричка зупинилася перед костьолом, що виступив з-поміж столітніх лип величавим портиком на корінфських колонах; навпроти костьолу, по другий бік дороги, потягнулася до кручі, над якою зіп'явся двома вежами замок, обсаджена грабиною алея.

      У глибині алеї перед в'їзною брамою метушилися слуги біля відкритого